Переяслав-Хмельницький сайт міста

Чернігів, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:57:49 GMT

Чернігів

Офіційний веб - портал Чернігівської міської ради
Чернігівська обласна рада. Офіційний веб-портал

Чернігів – одне з найкрасивіших міст України. Його історичний центр стоїть першим у попередньому списку претендентів України на віднесення до Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. А я би включила Чернігів у цей почесний список прямо зараз.

Місто це – невелике, зелене, тихе й затишне. Щоб оглянути основні об’єкти, достатньо одного дня. Але щоб оглянути їх більш-менш нормально, треба два дні. Тому, якщо ви киянин (а киян серед індивідуальних туристів у Чернігові найбільше), сідайте на маршрутку біля ст. метро «Лісова», і через півтори години ви вже на місці. Дивуюся тим киянам, які ще не бували у Чернігові.

Написано про місто взагалі і про його видатні пам’ятки дуже багато, тому просто перелічу тут усе, що є цікавого у місті, щоб ви чогось не упустили.

1. Дитинець (або вал). Коли ви під’їжджаєте до центру міста з боку Києва, то перше, на що ви натрапляєте, це дитинець. Тобто, стара укріплена частина міста. Тут розташовані найвизначніші пам’ятки княжої доби: діючий Спасо-Преображенський (30-ті роки ХІ ст.) та «музейний» Борисоглібський (1120-1123 рр.) собори. Також на дитинці можна побачити й видатні пам’ятки більш пізніх періодів: витончені барочні будинки полкової канцелярії (1690) та колегіуму (1702), споруди ХІХ століття, де містяться історичний та художній музеї (художній, на наш погляд, дуже бідний на цікаве, а от історичний дуже радимо відвідати – там вражаюча колекція, гарантую).
Але не дивлячись на надзвичайну цінність архітектурних шедеврів чернігівського дитинця, більше туристів приваблюють все ж таки 12 гармат (XVI-XVIII ст.), вишикуваних по краю валу. Біля них завжди багато людей фотографуються. І ви це зробіть.

2. Дві «одиночні» церкви неподалік валу. Катерининська (1715), надзвичайно пишна, велична споруда у стилі українського бароко, яка, до речі, перша зустрічає вас на в’їзді до міста. І П’ятницька церква (кінець ХІІ-поч. ХІІІ ст.), невеликий довершений храм, який після численних негараздів був відреставрований у первісному вигляді, який мав у період Русі.

3. Єлецький монастир – цей комплекс розташований у тихій частині міста, людей тут майже немає. Але ж це ніяк не зменшує цінність монастиря, адже головний його собор – Успенський – був зведений аж у ХІІ ст. До речі, з валів ви побачите дзвіницю Єлецького монастиря, по ній й орієнтуйтеся, як туди дістатися. Як і до усіх інших споруд Чернігова, адже видні вони з валів майже усі. Поруч із Єлецьким монастирем розташований курган «Чорна могила», де за легендою похований засновник міста – князь Чорний.

4. Болдіни гори. Це дуже мальовниче місце. Тут розташовані давньоруські могильники-кургани, також давньоруська Іллінська церква (ХІІ ст.), і надзвичайно цікаві Антонієві печери, засновані у 1069 році як печерний монастир Антонієм печерським, засновником Києво-Печерської лаври. Обов’язково відвідайте печери з екскурсією. Також тут знаходиться могила видатного письменника Михайла Коцюбинського.

5. Вищезгадана Іллінська церква з Антонієвими печерами є часткою Троїцько-Іллінського монастиря, головні і найпомітніші споруди якого розташовані трошки вище від печер. Завдяки витонченій барочній дзвіниці (1780) монастир видно здалеку. На дзвіницю можна піднятися і побачити звідти усе місто, але найгарніший краєвид все ж таки відкриється на найбільшу споруду монастиря – Троїцький собор (1679-1695).

6. Крім таких величних і, безперечно, видатних пам’яток зверніть увагу на менш відомі, але не менш привабливі споруди:
- Казанська церква на вул. Коцюбинського у самому центрі (1832), церква Михайла і Федора у псевдовізантійському стилі (1806), Воскресенська церква (2 пол. XVIII ст.);
- Дерев’яні житлові будиночки у середмісті. Прості, але саме завдяки ним Чернігів і набуває неповторного затишку;
- Муровані будинки у неготичному стилі, зокрема, садиба Глібова, будинок Тарновського;
- І багато іншого.

Фотографії усього вищезгаданого можна побачити у нашій великій галереї нижче. Але, звичайно ж, краще побачити усе наживо.

Галерея Чернігова

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ ДИТИНЕЦЬ (ВАЛ)
Спасо-Преображенський собор

Борисоглібський собор і колегіум

Споруди у парку на валі

Гармати на валі

ПОРУЧ ІЗ ДИТИНЦЕМ
П'ятницька та Катерининська церкви

ЄЛЕЦЬКИЙ МОНАСТИР

БОЛДІНИ ГОРИ. ТРОЇЦЬКО-ІЛЛІНСЬКИЙ МОНАСТИР
Троїцький монастир

Іллінська церква і Антонієви печери

ІНШІ СПОРУДИ МІСТА

Історія Чернігова

Люди мешкали на території Чернігова ще за часів з неоліту і бронзи. За ранньої доби Чернігів був центром племені сіверян, а з ІХ ст. увійшов до складу Київської Русі.
Уперше Чернігів згадується в літописі під 907 роком. З ІХ-Х ст. до наших часів збереглися місця поховань князів і бояр (наприклад, Чорна Могила, Х в.).

У ХІ — ХІІІ ст. Чернігів був центром Чернігівського князівства. Перші князі: Мстислав Володимирович (побудував новий кам'яний княжий двір і почав будову Спаського собору), згодом Ярослав Мудрий, його син Святослав, родоначальник чернігівської династії, та інші. Наприкінці ХІ ст. в Чернігові постало єпископство.

Татарська навала перервала зростання Чернігова на тривалий час. Близько 1353 Чернігів підпав під владу Литви, з 1503 - Москви. Тоді побудовано фортецю і розбудовано також передгороддя. Чернігів не раз зазнавав руйнації від татар (зокрема 1482 і 1497).
У 1618 Чернігів перейшов до Речі Посполитої і був з 1635 головним містом Чернігівського воєводства. У 1623 місто отримало Магдебурзьке право. У 1646 році архімандрит Єлецького монастиря Кирило Ставровецький (Транквіліон) збудував першу друкарню в Чернігові.

Піднесення життя Чернігова почалося, коли він увійшов до складу козацько-гетьманської держави і став центром Чернігівського полку. На цей час припадає розквіт культурного життя Чернігова, він став одним з перших культурних центрів України. Культурне відродження Чернігова пов'язане з діяльністю архієпископа Лазаря Барановича, який переніс до Чернігова друкарню, закладену ним у Новгороді-Сіверському у 1675 році. Навколо Барановича утворився літературно-мистецький гурток. З ініціативи Л.Барановича й коштом гетьманського уряду й чернігівської козацької старшини, відновлено і перебудовано в бароковому стилі чернігівські пам'ятки, зокрема Троїцький собор. Особливе значення мало створення у 1700 році Чернігівського Колегіуму, який став одним з головних осередків освіти і науки Гетьманщини.

По ліквідації козацько-гетьманської держави Чернігів з 1782 став центром Чернігівського намісництва, у 1797 - Малоросійської губернії, а з 1808 - Чернігівської губернії. Тоді місто нараховувало бл. 4 000 мешканців. У той час у Чернігові діє дрібна місцева харчова промисловість, цегельні, свічковий і миловарний заводи тощо.

В кінці XVIII - поч. ХІХ ст. в Чернігові згуртувалося коло українських «дворянських патріотів», які боронили автономні права України й вимагали визнання дворянських прав для козацького стану. Вони досліджували історію України, збирали історичні документи, літописи й на підставі їх складали записки про історію й права українського шляхетства, які поширювали по всій території Лівобережної України.

В кінці ХІХ ст. культурне життя Чернігова значно активізувалося. Головними осередками його були: Чернігівське земство і його статистичний комітет, Губернська Архівна Комісія (заснована 1896 з ініціативи О.Лазаревського й Г.Милорадовича), яка у своїх «Трудах» видала в 1897 - 1915 багато документів, Музей Тарновського, подарований його фундатором В.Тарновським (молодшим). На межі ХІХ-ХХ ст. в Чернігові працювали письменники М.Коцюбинський (похований у місті), Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний, М.Чернявський, маляр І.Рашевський, історик В.Модзалевський та ін. Коло цих визначних діячів гуртувалася й виховувалася українська молодь, здебільше вихованці Чернігівської гімназії й Духовної семінарії. У 1916 засновано педагогічний інститут.

У 1917 році в Чернігові створені загони Вільного Козацтва і влада перейшла до Центральної Ради. В цей час пожвавилось українське культурне життя (в-во «Сіверянська думка», щоденник губернського земства «Чернігівщина», орган губернської Ради Селянських Депутатів «Народне Слово», укр. школи тощо). З березня 1918 до січня 1919 року місто було під владу уряду УНР. З кінця 1919 року в Ч. утвердилася радянська. влада. У 1925-1932 рр. Чернігів був центром Чернігівської округи. В 1932 році утворено Чернігівську область.

Готелі Чернігова

«Україна», готель. Чернігів, просп. Миру, 33. Тел.: (0462) 674-177, 698-344.
Готель, розташований у самому центрі Чернігована, складається з 86 номерів.
Вартість проживання: одномісні однокімн. «стандарт» - 295 грн. (без кондиціонера), 310 грн. (з кондиціонером); двокімн. двомісні - 245 грн. за місце; одномісні двокімн. напівлюкс - 490 грн.; одномісні двокімн. покращені люкс - 580 грн.
У номерах: нові меблі індивідуального дизайну, металопластикові вікна. У кожному номері є передпокій, ванна кімната з душовою кабіною та санвузлом, кабельне ТБ, холодильник, телефон, доступ до Інтернету . У готелі автономна система опалення, цілодобово гаряча вода.

«Брянськ»**, готель. Чернігів, вул. Шевченка, 103. Тел.: (04622) 3-07-18, 3-36-46. hotel@turist.cn.ua
Готель розташований у затишній парковій зоні на березі Десни. Складається з п’ятиповерхового спального корпусу і приєднаної до нього двоповерхової споруди з рестораном, бенкетними залами, нічним клубом. В готелі 50 номерів на 88 місць різних категорій: «Люкс», одномісні «Комфорт», «Стандарт» та «Економ», двомісні «Комфорт» та «Економ».
Додатково: перукарня, банк з пунктом обміну валют, фотоательє, камера схову, доступ до Інтернету, нічний дискоклуб. Поряд 2 автостоянки з охороною для легкового та вантажного транспорту (+авторемонтні майстерні, магазин запчастин, естакада).

Тростянець, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:51:23 GMT

Тростянець

Дендрологічний парк «Тростянець» є пам'яткою садово-паркового мистецтва середини ХІХ ст. був створений завдяки зусиллям Івана Михайловича Скоропадського, нащадка знаменитого гетьманського роду України, діда останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Парк розташований у селищі Тростянець Ічнянського району Чернігівської області. Площа парку - 204,7 га.

У 1834 р. на берегах ставків на площі бл. 20 га були зроблені перші посадки дерев різних порід. Перши рослини приживалися погано, тому Скоропадський вирішив створити власний розсадник на території парку. У середині ХІХ ст. в насадження почали вводити екзотичні види.

З 1858 р. територія Тростянецького парку перетворюється з рівнини на рельєфний ландшафт. Спочатку роботи здійснювались на 5 га, а згодом площу було розширено до 30 га з обох боків Великого ставу. Керував роботами головний садівник К. Д. Шлінглоф. З метою створення гірського рельєфу на відведених ділянках частково вирубували існуючі насадження, а в місцях, де створювали високі гірки, вони ставали каркасом і повністю засипались землею. У результаті робіт, що тривали близько 30 р., було створено гористий рельєф, а висота окремих гірок сягала 35 м.

Зараз, на жаль, ми можемо побачити тут лише парк, але колись, звичайно ж, тут була й садиба. Вона була споруджена у 1833 р. і включала великий дерев’яний будинок з баштами та чотири флігелі.

З кінця ХІХ ст. в історії дендропарку починається період занепаду, спричиненого смертю Івана Скоропадського у 1887 р. У січні 1918 року садибу було зруйновано і упродовж майже двох десятиліть парк належав тваринницькому радгоспу. У 1951 р. дендропарк був переданий Академії наук УРСР. Він стає науково-даслідницькою установою. Зараз у дендропарку росте понад 400 видів і форм дерев та кущів.

На могилі Івана Михайловича Скоропадського, який і похований у його ж парку, накреслені такі слова: «Любезный приезжий! Сад, в котором ты гуляешь, насажден мною. Он служил мне утешением в моей жизни. Если ты заметишь беспорядок, ведущий к уничтожению его, то скажи об этом хозяину сада. Ты сделаешь доброе дело». Гарні слова. Давайте дотримуватися такого правила і зберігати свою культурну спадщину.

Сокиринці, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:49:49 GMT

Сокиринці

Сокиринці – це село у Срібнянському районі Чернігівської області.
Згадуються вони вперше ще у 1092 році. Але відомими вони стали, коли у 1717 році їх власником став козацький полковник Гнат Галаган. Отримав він цей подарунок від Петра І як подяку за зраду українського народу. Саме так. У 1708 р., під час Північної війни, Гнат Галаган відмовився переходити на бік Івана Мазепи. Але не це прикро. А прикро те, що потім запорізький козак Гнат Галаган взяв активну участь у жорстокій розправі над запорожцями. Як каже Вікіпедія: «14 травня 1709 року Гнат Галаган допоміг царським військам полковника П. Яковлєва зруйнувати Стару Січ, яка була тоді майже беззбройна - у ній лишилися тільки старі козаки, отамани та полковники, які вже своє відвоювали. Січовий отаман Яким Богуш вирішив все-таки дати бій, унаслідок чого майже всі запорожці загинули, а тих, що здалися в полон, Ґалаґан посадив на палю та пустив на плотах вниз по Дніпру на пострах тим козакам, які ховалися у плавнях.
Запорожці, які вціліли після погрому Січі, вважали Ґалаґана своїм особистим ворогом, і у 1710-1711 рр. повсякчас полювали за ним та його майном на Правобережжі, через що Ґалаґан не міг нормально організувати тут своє господарство».

Ось така історія. Тим не менш деякі нащадки Галагана залишили по собі значний позитивний слід у історії України. Про одну з перлин, яку подарував Україні цей рід, ми розповімо.

Палацово парковий ансамбль у Сокиринцях бере свій початок ще у середині XVIII ст. У 1763 році тут почались активні будівельні роботи, зводилася якась подоба парку. Але вже у ХІХ ст. Павло Галаган взявся до справи всерйоз, і запросив у Сокиринці садівника І. Бістерфельда, який і запроектував тут регулярний парк. Архітектор П. Дубровський у 1829 р. зводить палац у класичному стилі, прикрашений іонічними колонами і круглою банею.
На території парку існує дуже мальовничий став, також він прикрашений різними декоративними елементами (альтанка, готичний місток тощо).

Протягом довгого часу Сокринці були не просто красивим маєтком, але й осередком культурного життя.

У 1819 р. тут народився Григорій Павлович Галаган, який був великим патріотом України, відомим українофілом. Він зібрав велику бібліотеку української літератури, був знайомий з Шевченком, видавав етнографічні збірки, протестував проти Емського указу 1876 р., що забороняє видання і розповсюдження літератури українською мовою.

У Сокринцях працював кріпацький театр, бували Тарас Шевченко, Микола Лисенко, художник Лев Жемчужников.

А ще у Сокиринцях мешкав і легендарний український кобзар Остап Вересай, під музей якого відведено дві кімнати у палаці.

Зараз у приміщення палацу розташований аграрний коледж. Сам палац знаходиться зараз не у дуже гарному стані, всередині його, звичайно ж, не залишилося нічого цікавого, тільки деякі елементи ліпного декору, бальна зала (частина речей з палацу зберігається у Чернігівському художньому музеї). Парк захаращений, його вже давно ніхто не впорядковує. Готичний місток майже повна руїна, а у мармурової статуї Церери, яка встановлена біля парадного входу у палац, якісь місцеві відморозки цього року відірвали голову.

Не дивлячись на негатив, палац все одно справляє враження величної споруди. Ми вам радимо відвідати з екскурсією це чудове місце.

Прилуки, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:47:12 GMT

Прилуки

Прилуки – районний центр у Чернігівській області, бл. 60 тис. мешканців.

Вперше місто було згадано у 1085 році Володимиром Мономахом (у місті встановлено пам’ятник великому київському князеві) у «Повчанні» як місто-фортеця, яке захищало кордони Київської Русі. У 1092 році місто було зруйноване половцями, але було відроджене і проіснувало до 1239 року, коли було зруйновано Батиєм.

Знов Прилуки згадуються у 1459 році як місто у складі Великого Литовського князівства та у 1592 вже у складі Речі Посполитої. У 1604 році військо московського царя Бориса Годунова зруйнувало місто та знищило його мешканців. Але невдовзі місто було відновлене князями Вишневецькими.

Найбільшого розквіту місто зазнало під час Гетьманщини, коли було центром Прилуцького полку (1648-1781). Тоді у місті була зведена фортеця, палац, муровані церкви та багато інших споруд, і деякі з них збереглися до нашого часу.

Зараз місто є дуже привабливим для туристів з огляду на кількість пам’яток історії та архітектури. У місті збереглося вісім старовинних церков, найбільш цікавими з яких є Миколаївська церква-дзвіниця та Спасо-Преображенська церква (обидві – 1718 р.), церква Різдва Пресвятої Богородиці (1817) тощо.

А найстарішою спорудою міста є полкова скарбниця, зведена прилуцьким полковником Гнатом Галаганом у 1714 році. Тут зберігалася зброя, клейноди та скарби.

Крім цього у центрі міста збереглося декілька цікавих з архітектурної точки зору будівель.

Прилуки – місто невелике, пам’ятки якого можна оглянути за один день (ще й на додачу заїхати до Густині). Потрапити до Прилук з Києва можна маршруткою, яка відправляється від ст. м. «Чернігівська». Їхати до близько 2-2,5 годин.

Як виглядають прилуцькі пам’ятки можна побачити у нашій галереї.

Готелі Прилук

«Прилуки», готель. Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Вокзальна, 2. Тел.: (04637)5-22-83, 3-31-52.
Номера різних категорій. Гаряча вода цілодобово.
Додатково: кафе, солярій, перукарня, косметичний та масажний кабінети.

« Нафтовик», готель Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Шевченка, 107. Тел.: (04637) 5-24-02, 5-38-06.
Додатково: сауна, їдальня.

«Уют», міні-готель. Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. Червоноармійська, 80. Тел.: (04637) 5-41-32, 7-05-20, 5-22-46, (095) 777-77-00, (050) 440-66-51.

« Александрія», готель Чернігівська обл., м. Прилуки, вул. 1 Травня, 48а. Тел.: (04637) 4-41-68, 4-44-40

«Каїр», мотель. Чернігівська обл., Прилуцький район, с. Заїзд, вул. Набережна. Тел.: (04637) 3-31-52.

Історія міста
На зелених берегах красеня-ріки Удаю широко розкинулося старовинне місто Прилуки, яке чарує кожного не тільки самобутністю, неповторною красою, але й приваблює своєю славною, часом трагічною історією, своїми добрими, працьовитими і талановитими людьми. На території міста є чимало архітектурних та історичних пам’яток, що становлять своєрідний літопис Прилук. Попередні покоління залишили нам цінну культурну спадщину, ці надбання – гордість нащадків, які творять нове, світле, прекрасне місто.

На стрімкий, лісистий, правий берег ріки Удаю люди прийшли ще у сиву давнину, в часи, коли формувалася східнослов’янська або праукраїнська народність на обширах Придніпров’я, Побужжя й Придністров’я. Археологи назвали їх черняхівцями та визначили умовний вік існування: 2-5 століття нової ери. Залишки поселення черняхівської культури в Прилуках, неподалік від міських валів, дослідили чернігівські археологи у 1990 році.

Наступна сторінка історичного літопису міста пов’язана з подіями, які відбувалися у ті часи, коли наші пращури, будуючи свою власну державу, вели тяжкі, запеклі битви з кочівниками причорноморських степів. У горнилі кривавих, виснажливих сутичок і тяжкої праці, із розрізнених слов’янських племен творилася й виростала могутня європейська держава Київська Русь. Про це, із темряви віків, донесли нам звістку стародавні літописи, думи й пісні, літературні та історичні твори сучасників. Як повідомляє літописець, у 988 році великий князь київський Володимир починає будівництво й заселення укріплених міст по берегах річок Десни, Остра, Трубежа, Стугни і Сули. І хоча в літописі не згадується наше місто й річка, але саме тоді воно й було засноване під іменням Прилук-город. Про це свідчать археологічні знахідки на території давнього прилуцького Валу, на Опанасівському узвозі та на старовинному Квашинському посаді.

Першу письмову згадку про Прилук-город залишив нащадкам київський князь Володимир Мономах, один із найвидатніших діячів України-Руси 11-12 століття. У своєму знаменитому "Повчанні" дітям, князь-воїн розповів про те, як 1085 року вирушив із дружиною зі стін княжого столичного Переяслава на зустріч половецькій орді, яка в черговий раз удерлася на Посулля. Зустрівшись зненацька з ординцями у полі, князь уникнув сутички й увійшов у Прилук-город під захист стін фортеці. Зібравшись із силами, він виступив із дружиною і прилучанами проти нападників і винищив їх у кривавій битві під Білими Вежами. Відбулося це у "день Владичиці", тобто, на свято Успіня (15 серпня), або ж Різдва Богородиці (8 вересня) 1085 року. Це й є перша славна сторінка в історії нашого тисячолітнього міста, про що свідчить величний пам’ятник на Валу, де знаходився у ті часи дитинець прилуцької фортеці: чотирьохметрова бронзова скульптура старого князя Мономаха, що сидить на троні під високим шпилем, тримаючи в руках перо й сувій паперу зі своїм "Повчанням" нащадкам. Пам’ятник створив прилуцький скульптор С.Т.Кантур, а відкриття його відбулося у день святкування першої річниці Незалежності – 24 серпня 1992 року.

Удруге Прилук-город згаданий 1092 року, коли його, разом з іншими містами і селами порубіжжя Київської Русі, поруйнували половецькі орди. Згадується місто і 1138 року в числі зруйнованих міст Переяславщини у смутні часи міжусобних воєн між чернігівськими князями й синами Мономаха. Не минула міста і страшна Божа кара – татаро-монгольська навала 1239 року, після якої воно відбудувалося лише у 15 столітті українськими князями Глинськими і згадується в історичних літописах 1459 року в складі Литовського Великого князівства. Та проіснувало місто всього лише сорок літ і знову страшна руїна 1482 року від кримської орди хана Менглі-Гирея. Більше як століття після цього місто не могло відродитися і, лише 1592 року, князі Вишневецькі почали "ставити слободу" на старому городищі-згарищі. Місто-красень виросло дуже швидко, бо вже через 10-12 років було досить значним і великим. У 1604 році Прилуки зазнали нападу з північного боку, його зненацька захопило військо московського царя Годунова. Лише самих будинків було спалено більше шести сотень. Не пожаліли і людей, як повідомляють тогочасні літописи: "...людей многих мужской і женскої плоті, на остаток і діток на смерть побили й помордовали..." Це була чи не найтрагічніша сторінка нашої історії.

Наступним, після Київської Русі, спадкоємцем державницької ідеї українського народу стало наше славне козацтво. Козацька українська держава, створена розумом і владною збройною рукою великого гетьмана Богдана Хмельницького у середині 17 століття, своїм демократичним ладом викликала захоплення у багатьох європейців, передових людей того часу. Саме тоді в Прилуках постала неприступна козацька фортеця з валами й ровами, стінами й вежами, церквами й палацами, громадськими будівлями, будинками козацької старшини, купців і ремісників. Тут у 1648 році прилуцьке козацтво було об’єднане у Прилуцький козацький полк, який уписав немало славних сторінок в історію Визвольної війни українського народу проти своїх гнобителів.

Прилуцька фортеця на високому правому березі ріки Удаю мала міцні дубові стіни з високими рубленими вежами, установленими на проїздах із брамами. Уздовж стін і валу, що сягав 10-12 метрів у висоту, тягнулися глибокі рови, що заповнювалися проточною водою з річки Муховця. У середині фортеці, біля північної стіни, був розташований замок або дитинець, теж обнесений окремим валом і ровом. Тут зачинялися оборонці фортеці з дітьми й дружинами у найскрутніший момент ворожої облоги. Земляна фортеця мала п’ятеро воріт або брам: із заходу – Київську браму, із півдня – Пирятинську, із сходу – Роменську або Кустівську, із північного заходу – Глухівську або Млинову, та ще Замкову в дитинець. На стінах і брамах фортеці стояли великі й малі гармати. На території фортеці знаходилися ще й великі будівлі: палац князя Яреми Вишневецького, побудований 1647 року, дерев’яні церкви Різдва Богородиці 1618 року та Преображенська 1653 року, полкова канцелярія, суд, міська Ратуша, скарбниця, пороховий погріб, острог, садиби полковника і полкової старшини. Окремі будівлі фортеці були з’єднані між собою підземними ходами, такі ж ходи вели й за межі фортеці на випадок тривалої облоги міста.

З 1692 по 1708 рік Прилуцьким полком правив полковник Дмитро Лазарович Горленко, який зробив для міста і цілого краю чи не найбільше від усіх своїх попередників. Він значно розбудував місто й посад, укріпив фортецю, заселив навколишні степи хуторами, сприяв розвитку ремесел і торгівлі, опікувався церквами, школами, притулками, побудував у Прилуках новий собор Різдва в 1697 році, Петропавлівську та Миколаївську церкви з мурами в Густині, заснував у Прилуках два щорічні ярмарки: Іванівський літній та Дмитрівськи – осінній. Ярмарки збиралися під стінами фортеці, між Київською та Пирятинською брамами на Квашинському посаді. Тут же, напроти Пирятинської брами, Горленко ще встиг перед Полтавською битвою побудувати за свої кошти церкву, названу на честь гетьмана Мазепи Іванівською. На знамениті прилуцькі ярмарки, відомі не тільки в Гетьманщині, але й далеко за її межами з’їжджалися купці з Ромен, Полтави, Тули, Орла, Москви, Стародуба, Гомеля та інших ближніх і далеких міст.

Прилуки, як і кожне місто тієї пори, мало свої символи: герб і прапор. Герб, наданий місту князями Вишневецькими наприкінці 16 століття, являв собою геральдичний щит блакитного кольору, на якому зображена золота голова бика, проткнута кривою козацькою шаблею, що символізувало багатство краю, боротьбу й перемоги мешканців міста за свою незалежність і свободу. Прапор Прилук був зеленого кольору із зображенням Святого Георгія на білому коні, що вражає списом поверженого змія і тримає в руці щит із гербом міста на ньому. Прапор зберігався в міській Ратуші й відомий з початку 17 століття.

Від козацької доби збереглися до наших часів і безцінні архітектурні пам’ятки міста, які пов’язані з розквітом українського бароко й правлінням Прилуцьким полком полковників Гната та Григорія Галаганів, які за вірність російському цареві Петрові отримали величезні багатства на Прилуччині.

Серед монументальних мурованих споруд міста Прилук найстарішою є полкова скарбниця, або як її тоді ще називали – галаганівський арсенал. Облаштувавши у 1714 році свою садибу на території фортеці, Гнат Галаган побудував біля свого будинку невелику кам’яницю для зберігання полкового скарбу, клейнодів і зброї. Прямокутна у плані споруда збудована з місцевої міцної цегли на вапні, має глибоке підземелля, перекрите склепінням. Стіни цієї зовсім невеликої за розмірами споруди сягають метрової товщини, торці увінчані барочними фронтонами, фасади декоровані пілястрами, профільованим карнизом. Колись тут, в обкутих залізом дубових скринях зберігалася привезена з походів коштовна зброя, одяг, на полицях – полкові прапори, перначі, значки, в дерев’яних барильцях – срібні таляри, орти, рублі, мідні шеляги, копійки, полушки. Нащадки Галаганів завжди дбали про полкову скарбницю. Реставрована вона 1989 року. Прилуцькі майстри-реставратори відновили цю унікальну споруду у її первісному вигляді і вона засяяла знову серед пишної зелені своїми білосніжними стінами як коштовний камінь у гарній оправі.

Під стінами скарбниці є ще один скромний пам’ятник козацької доби, який має свою цікаву історію. На початку 1990-х років, під час проведення підземних комунікацій на центральній Київській вулиці, в районі аграрного технікуму будівельники раптово натрапили на забуте кладовище часів козаччини, яке було розташоване на березі Муховця, між Пирятинською й Роменською брамами, під стінами прилуцької фортеці. Було знайдено добре збережену домовину з тілом козака, у якого була прострелена скроня. Збереглося не тільки природно муміфіковане тіло, але й одяг козака. Працівники музею здійснили перенесення покійника до скарбниці, а потім, 1995 року, і поховання. На могилі встановлено невеличкий пам’ятник із хрестом і написом: "Невідомий козак 18 ст."

1720 року в Прилуках на кошти Гната Галагана звели нову муровану споруду – полкову Спаську церкву. Будували її найкращі майстри-мулярі, яких зміг знайти у своїх володіннях полковник. Зразком для них був Троїцький собор Густинського монастиря – неперевершений шедевр українського бароко. Будівничі не скопіювали бездумно визначну пам’ятку, а звели по-своєму, з власного розсуду, оригінальну й монументальну споруду, яка й нині викликає захоплення у всіх, хто її споглядає. Будували п’ятиглаву велику церкву на міцному підмурку з велетенських каменів, перевезених із річки Переводу, де з них були вимурувані бики стародавнього мосту біля Край-города, відомого з часів Київської Русі, зруйнованого татарськими ордами. Чи не ці священні камені, щедро скроплені кров’ю воїнів-русичів, допомогли козацькому храмові вистояти у найтяжчі часи більшовицького лихоліття? Покинута напризволяще у далекому 1930 році, знівечена, напівзруйнована Спасо-Преображенська церква вистояла й уціліла, а нині й повністю відродилася у всій своїй первозданній красі й величі. У правій абсиді храму, під підлогою, знаходиться напівзруйнований склеп з останками праху фундатора і будівничого храму Гната Галагана.

У тому ж, 1720 році, поряд із Спасо-Преображенською церквою, на кошти того ж таки Галагана звели й високу муровану дзвіницю, яка одночасно слугувала й брамою-проїздом на територію замку. Ця гарна, ошатна споруда, разом із невеличкою однонефною церквою Святого Миколая-Чудотворця побудована у стилі бароко. Дзвіниця двохярусна, перший ярус – так званий четверик, другий – являє собою циліндричну вежу з великими арочними отворами, де розміщуються дзвони. Завершує дзвіницю баня з люкарнами, в які раніше були вмонтовані циферблати баштового годинника-курантів із мелодійним боєм. На початку 19 століття, після пожежі, пам’ятку дещо перебудували у модному тоді стилі ампір, оздобивши перший ярус дзвіниці пілястрами й портиками із фронтонами. Ця чудова архітектурна пам’ятка була дуже пошкоджена. Реставрована і повністю відновлена у 1986 році. Усі ці три споруди знаходяться на перехресті вулиць Галаганівської й Преображенської (Шевченка) і утворюють єдиний архітектурний ансамбль неповторної краси.

Загадковою й романтичною спорудою є ще одна кам’яниця в центрі старого міста, що раніше нагадувала середньовічний шляхетський замок із баштою та вузькими вікнами-бійницями, збудований у старовинній родовій садибі знаменитого козацько-старшинського роду Скоропадських, що дав Україні двох гетьманів. Ця оригінальна, мурована, двохповерхова споруда, за багато років свого існування, декілька разів перебудовувалась, через що багато втратила, але й нині зберігає елементи барокової архітектури 18 століття. Знаходиться кам’яниця на розі вулиць Київської та Гімназичної, біля середньої школи №1, у ній розміщена місцева телекомпанія та інші установи.

Ось так, у 18 столітті, старовинні Прилуки, прикрасилися чудовими архітектурними пам’ятками козацької доби, які й нині, майже через три століття, викликають захоплення й повагу до май-стрів-будівничих тієї давньої пори.

Окрім могутньої фортеці та інших монументальних споруд, у часи козаччини сформувалося й ціле місто з його посадами, які теж мають свою історію і зберегли до наших часів свої оригінальні, самобутні назви. Західний посад Квашинці – найстаріший, можливо старіший і за саме місто, бо саме тут знайдені найдавніші археологічні пам’ятки, які дають підстави дійти такого висновку. Легенда оповідає про те, що назву посад отримав через те, що мешканці його були неперевершеними майстрами по виготовленню квасу та ще квашеної капусти, огірків, яблук. Увесь цей нехитрий товар вони поставляли до княжого двору Вишневецьких та вивозили на міські базари і ярмарки. Згодом посад із своєю Іванівською церквою став приміським селом, а потім і одним із міських побутових районів. На Кустівцях і Броварках із найдавніших часів, окрім міщан і козаків, теж мешкали майстри-ремісники: кожум’яки, кушніри, стельмахи, покрівельники. Згадують, що Броварки славилися своїми броварами, які уміли варити добре пиво з хмелю.

Завжди, в усі часи, Прилуки славилися й пишалися своїми людьми: воїни, зодчі, літописці, поети, художники, артисти, майстри й землероби, усіх їх не злічити. Іще з часів заснування міста повелося так, що всі займалися своєю справою: селяни вирощували хліб і до хліба, ремісники виготовляли сукно й полотно, шили одяг і взуття, варили мед і пиво, козаки служили у війську, духівництво навчало людей Божим заповідям, навчало дітей грамоти. Але коли над рідною землею, людом і волею нависала загроза, кожен кидав свою справу і ставав воїном-захисником. Найяскравішим цьому підтвердженням була саме козацька доба, яка породила немало знаменитих воїнів і полководців. Так, уродженцем Прилуцького полку був славетний полковник Іван Шкурат-Мельниченко, який героїчно загинув у знаменитій битві під Берестечком. Прилуцьким полком у різні часи командували сподвижники Богдана Хмельницького славетний запорозький ватажок Тиміш Носач, знаменитий гетьман, полум’яний патріот України Петро Дорошенко, кошовий Війська Запорозького Іван Щербина, герой війни з турками, безстрашний Федір Мовчан, соратник, однодумець і порадник гетьмана Івана Мазепи полковник Дмитро Горленко. Красноколядинським сотником Прилуцького полку починав свою кар’єру гетьман Іван Самойлович. Одним із найвідоміших культурних і релігійних діячів козацьких часів був і Яким Андрійович Горленко, відомий як Йоасаф Білгородський, прилучанин, удостоєний найвищого земної шани, канонізований, тобто причислений православною церквою до лику святих. Ікона із зображенням нашого земляка Святого Йоасафа мала обов’язково бути у кожному храмі не тільки України, але й на терені всієї колись безмежної Російської імперії. Прилучанами були й добре знані в Україні козацькі літописці 17-18 століть Самійло Величко, Яків Маркович, Степан Лукомський. Прилуки і Прилуччину відвідали славетні мужі України гетьман Петро Сагайдачний і митрополит Петро Могила, антіохійський патріарх Макарій. У тихій густинській обителі Святої Трійці писав свої знамениті на весь православний світ твори Святий Димитрій Ростовський, довгий час управителем монастиря був Святитель Ісая Копинський.

Лишило по собі сліди в Прилуках і наступне 19 століття, яке в архітектурі вважається епохою класицизму, тобто, класичного або ампірного стилю. Найзначнішою й найкращою спорудою цього стилю є собор Різдва Пресвятої Богородиці, побудований у 1806-1817 роках, на місці двох старовинних прилуцьких церков. Перша з них, дерев’яна, восьмиглава церква Пречистої Святої, побудована ще в 1618 році й простояла майже ціле століття. В 1697 році на її місці полковник Горленко побудував нову, яка згоріла під час пожежі 1781 року разом із невеличкою дерев’яною церквою Святої Варвари та іншими дерев’яними будівлями. Пожежа завдала місту величезної шкоди. За виключенням кількох мурованих споруд, воно майже повністю вигоріло. Для відбудови міста знадобилося кілька десятиліть. Відразу ж після пожежі розпочався збір коштів для відновлення соборної церкви, був найнятий майстер для виготовлення цегли. У 1802 році титар церкви військовий товариш Гречанівський звернувся з листом до російського царя Олександра І й місто отримало з царської казни 2 тисячі рублів на будівництво кам’яного храму. Під час урочистої закладки, яка відбулася 14 жовтня 1806 року, у підмурок було закладено мідну дошку з пам’ятним написом. Новий храм із трьома престолами на честь Різдва Пресвятої Богородиці, Варвари Великомучениці та Святого Олександра Невського освячений у 1817 році. Будував собор майстер із Чернігівщини Федір Заболоцький. Муровану, кубічну споруду вінчає півсферичний купол на круглому барабані. Фасади прикрашені фронтонами і чотириколонним портиком. Усередині, на стінах збереглися залишки олійного розпису початку 19 століття. Неподалік від центрального порталу стояла мурована двохярусна дзвіниця, споруджена у кращих формах пізнього класицизму. Нажаль вона не збереглася, бо була розібрана на цеглу в 1930-х роках. Нині в соборі на Галаганівській вулиці міститься відділ Чернігівського обласного державного архіву, фонди якого зберігають безцінні документальні скарби з історії міста і цілого краю.

У стилі так званого провінційного класицизму побудовані у другій половині 19 століття двохповерхові цегляні будинки багатих прилуцьких купців і міщан. Найбільші з них будинок Золотарьових, у якому містилося раніше громадське зібрання, а нині міськвиконком на вулиці Незалежності, будинок Фріда на розі Київської та Переяславської, будинок єврейської синагоги 1872 року на вулиці Земській (музична школа).

У цей же період побудовані й храми у колишніх передмістях, які збереглися до наших днів і являються оригінальними архітектурними пам’ятками міста. 1865 року побудована Іванівська мурована церква з дзвіницею, її стрункий силует чудово вписався в панораму старовинного міста. Без сумніву, вона була тоді, та й нині є однією з найкращих архітектурних споруд у місті. Нині храм відновлено у первісному вигляді. Така ж мурована, одноверха, разом із дзвіницею, Миколаївська церква, побудована у стилі українського модерну на Сорочинцях. У так званому "парафіяльному" стилі споруджено 1878 року, на місці старовинної церкви, дерев’яний п’ятибанний храм в ім’я Трьох Святителів на Кустівцях.

Починаючи з другої половини 19 століття Прилуки інтенсивно забудовувалися будинками-особняками і громадськими спорудами з оригінально й самобутньо трактованими фасадами. В основному це були дерев’яні рублені будинки обкладені цеглою, прикрашені дерев’яним різьбленням, керамічними кахлями, вазами, ліпниною. До кращих споруд, які ще збереглися до наших днів, можна віднести двохповерховий будинок купця Московченка, у якому колись містився "Юніон-банк", а нині – це школа мистецтв на Київській вулиці, головний будинок у садибі відомих українських меценатів Тарновських на Соборній вулиці, фасад театру Бродського (міський Будинок культури) на Переяславській, готель Лапшука (жіноча консультація) на розі Київської і Земської, особняк Будики (радіовузол) на Київській, палац Шкуратових (школа №4) і приватна гімназія Т.Федоренко (гуртожиток допоміжної школи на Садовій.

Досить цікавими, загалом унікальними є архітектурні ансамблі заїжджого двору Густинського монастиря з Пантелеймонівською церквою, готелем для ченців і притулком для бідних на розі вулиць Київської та Михайлівської, будівлі тютюнової фабрики "Риболов" та будинок і льохи винної монополії на перехресті вулиць Київської та Підвальної, а також комплекс будівель земської лікарні (центральна міська лікарня) на Київській вулиці.

На зміну класицизму, наприкінці 19 – на початку 20 століть у європейській архітектурі запанував стиль модерн. У Прилуках збереглися лише три пам’ятки, побудовані у цьому стилі, але трактовані дещо стримано й самобутньо. Це – невеликий садибний будинок Льодіна на Лапинцях (вул. Густинська), будинок-особняк купця Косицького, в якому містився Російсько-Азійський банк, а нині міститься ресторан "Удай" і магазини на Київській вулиці. Найкраще зберігся модерновий особняк колишнього міського голови купця Кисловського (міський відділ земельних ресурсів) на центральній вулиці, але й він утратив оригінальний парковий фасад із сходами.

Однією з найпомітніших споруд у панорамі старовинного міста є колишній Стрітенський мурований собор на Галаганівській вулиці, побудований 1889 року в пам’ять про загиблого російського імператора Олександра ІІ. У нашій місцевості це досить рідкісна споруда, за типом – тринефна базиліка з трьома куполами (не збереглися) над головним входом. З 1930 року в храмі розмістився краєзнавчий музей, заснований в 1919 році. Колись музей мав велику і надзвичайно цінну художню колекцію, яка складалася із шедеврів українського, російського та західноєвропейського мистецтва 17-19 століття. Основою колекції була велика музейна збірка графів Ламсдорф-Галаганів із Сокиринського палацу, яку доповнювали твори мистецтва, зібрані відомим українським ученим В.І.Масловим із старовинних поміщицьких садиб Прилуччини в 1920-х роках. У 1953 році майже вся музейна збірка забрана з Прилук до Чернігова і нині знаходиться в трьох чернігівських музеях.

У першій половині 19 століття стали широко відомі імена двох уродженців Прилук педагогів і письменників Антонського-Прокоповича та Білецького-Носенка. Професор Антон Антонович Антонський-Прокопович (1762-1848) видатний український педагог, випускник знаменитої Київської Академії, ректор Московського університету, автор 26 томів наукових праць. Павло Павлович Білецький-Носенко (1774-1856) – людина феноменальних знань з усіх галузей науки, талановитий педагог, письменник, філолог, етнограф, фольклорист, художник, автор одного з найперших українських словників, повістей, романів, поем, байок, наукових досліджень і розвідок. З Прилуками пов’язані імена двох перших почесних громадян міста Галагана й Скоропадського. Григорій Павлович Галаган (1819-1888) видатний діяч української культури, меценат, громадський і державний діяч, засновник одного з найвідоміших учбових закладів України – Колегії Павла Галагана. Іван Михайлович Скоропадський (1804-1887) український меценат засновник всесвітньо-відомого Тростянецького дендрологічного парку. З Прилуками і Прилуччиною тісно пов’язане життя й творчість видатних українців Тараса Шевченка, Панаса Мирного, Остапа Вересая. Наш край завжди славився народними майстрами, співцями, музиками, не перевелися вони й нині.

Прилучани люблять своє старовинне місто, завжди радо вітають і зустрічають гостей. У нас є що показати, є чим пишатися. Ми віримо, що у вільній, незалежній державі наше місто розквітне й стане ще кращим, а прилучани завжди пам’ятатимуть його хай і не завжди блискучу, але правдиву історію.

Джерело: Прилуки - офіційний сайт міста

Новгород-Сіверський, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:41:35 GMT

Новгород-Сіверський

Новгород-Сіверський, на нашу думку, є одним з найцікавіших для туристів міст нашої країни.

І хоча лежить він достатньо далеко від столиці і основних шляхів, варто виділити день, щоб повністю присвятити його цьому древньому місту.

Новгород-Сіверський – місто легендарного князя Ігоря Святославовича, якому присвячений найвідоміший твір давньоруської літератури. Саме звідси Ігор зі своєю дружиною (у військовому сенсі) у квітні 1185 року виступив у похід, який так безславно для нього закінчився. Отже, оглянемо це прекрасне місто.

На жаль, уцілілих пам’яток періоду Київської Русі у Новгороді не збереглося, але не менш цінною та цікавою пам’яткою міста є Спасо-Преображенський монастир, який був заснований ще у княжі часи – у ХІ ст. Саме тут отримували благословення князі Новгород-Сіверської землі, саме тут знаходився древній Спаський собор, з якого і вийшов у похід Ігор. Але справжній розквіт монастиря почався аж у XVII ст. З тих пір і збереглися основні будівлі монастиря. Про них і поговоримо.

По-перше, мури. Вони вражають своєю величністю і урочистістю. Ця пам’ятка є унікальним зразком фортифікаційного будівництва XVII-XVIII ст. Стіни мають загальну довжину 800 метрів, по кутах розташовані міцні вежі. Справжньою прикрасою мурів є круглі прибрамні вежі, які разом із надбрамною дзвіницею надають незабутнього святкового вигляду усій споруді. Усі бажаючі можуть прогулятися по галереям мурів і зайти у вежі, з яких відкриваються приголомшливі краєвиди Десни. А поруч із південним муром, на березі Десни, стоїть пам’ятник дружині Ігоря Ярославні, яка (за задумом скульптора) і зображує той самий знаменитий свій плач рано-вранці на забралі (для справедливості слід зазнати, що плакала вона все ж таки чомусь у Путивлі).

Тепер зайдемо на територію монастиря. Вона досить упорядкована і чиста, чого не скажеш про територію вже за мурами, особливо на березі Десни. Там повний смітник: народ смітить, влада не прибирає. Бо з того ж народу. Але ми про монастир. Домінантою його є величний Спасо-Преображенський собор, який був побудований наприкінці XVIII ст. у стилі класицизм за проектом відомого архітектора Джакомо Кваренгі. Слід сказати, що собор дещо вибивається з ряду інших споруд, які зведені раніше і скоріше до стилю українського бароко. А ще зазначимо, що собор на фундаменті давньоруського мурованого храму, який був зруйнований (його збережені підмурки можна побачити у притворі нового храмі).
Є на території монастиря ще декілька цікавих споруд: палатний корпус з Петропавлівською церквою (XVI-XVII ст.), покої настоятеля з Іллінською церквою (XVI-XVIII ст.), корпус на льохах (XVII ст., від нього підземні ходи ведуть до Десни), келії (XVII ст.), бурса (1657-1667), Залишки княжого терема (ХІІ-ХІІ ст.)

Подвір’я монастиря дуже затишне, тут немає метушні, яка зазвичай присутня у таких великих монастирях завдяки «паломникам», тут приємно просто посидіти на лавці, неспішно прогулятися, одним словом, відпочити. І повірте, час тут пролітає просто непомітно. Здавалося б, ну що тут дивитися: ну, церкви, ну мури, ну й що? Але коли виходиш звідси, то виявляється, що непомітно промайнули декілька годин. В чому ж секрет цього місця? Мабуть, у його неповторній «достовірності», тобто відчутті присутності історії. А ще у неймовірно гармонійному поєднанні творіння рук і духу людського – Божої обителі – з надзвичайно мальовничою природою Сіверського краю. І тут ми не можемо не порадити вам відвідати Новгород-Сіверський саме навесні, коли неймовірно красиво розливається Десна. Таку красу рідко де побачиш:

Інший Новгород
Якщо ви думаєте, що крім Спасо-Преображенського монастиря у Новгороді-Сіверському більше нема на що дивитися, то це не так. Є на що. Але ж казати про це доводиться з деяким сумом. Якщо вдаватися у історію питання, то виявляється, що одним з найзнаменитіших уродженців цих місць є Леонід Кучма. Він у бутність свою президентом України доклав значних зусиль до відродження Спасо-Преображенського монастиря. І дороги навколо нього не гірші, ніж у столиці, і територія впорядкована, і чотиризірковий готель європейського класу поруч є. За це Кучмі велике дякую! Але ж є і інший Новгород. І він набагато більший. Коли потрапляєш у старий центр, то таке враження складається, що це зовсім інше місто. Доріг там нема в принципі, скрізь сміття. Пам’ятки архітектури у такому жахливому стані, що здається, що вони ось-ось розсиплються. А подивитися там, до речі, є на що. На центральній площі збереглися будівлі торговий рядів ХІХ ст. Зайве згадувати про їхній стан: обшарпані, обвішані потворними вивісками та козирками. Поруч зберігся величний Успенський собор (1761), у досить непоганому стані, але потребує все ж більшої уваги з огляду на його архітектурну цінність. Цікавою пам’яткою центру є водонапірна вежа з портретами Леніна і Сталіна а фасаді. Є на центральній площі трошки старовинних пошарпаних будинків без надії коли-небудь побачити їх у пристойному вигляді. А від площі униз по вулиці Коротченка (ущент роздовбаній) можна дістатися ще однієї унікальної пам’ятки архітектури, яку місцеві «реставратори» від православ’я спотворили бляшаним дахом і фарбуванням стін. Це Миколаївська церква (1720), яка належить до найкращих зразків сіверської дерев’яної архітектури. Вони надзвичайно мальовничо вписана у ландшафт, має затишне подвір’я. Тільки все ж таки ґонтовий дах був би краще.
Сподіваємося, що все ж коли-небудь і до цієї частини Новгорода дійде «цивілізація».

Хоча ми тут написали про недоліки, ви не зважайте на них. Адже якщо бачити у нашій країні тільки недоліки, то за ними не побачиш жодного позитиву. Так недоліків багато. А Новгород-Сіверський, на наш погляд, є одним з найбільш привабливих у плані туризму міст в Україні. У всякому разі, наша подорож до цього чудового міста виявилася однією з найбільш приємних і улюблених. Чого і вам бажаємо.

П.С. Новгород-Сіверський розташований на Півночі України, у Чернігівської області, поруч із російським кордоном. Зручніше за все доставатися його з Чернігова (часто ходять автобуси), з Шостки (Сумська область), а також двічі на день ходить автобус з Києва. Приємних подорожей!

Історія Новгорода-Сіверського

Перша літописна згадка про „Новий городок у землі „Сіверський” міститься у „Повчанні Володимира Мономаха своїм дітям” у зв’язку з описом поразки біля цього містечка половецького загону у 1078 році.

У кінці ХІ століття за рішенням з’їзду руських князів у Любечі (1097 р.) Новгород-Сіверський став столицею Сіверського князівства, до якого належали землі у середній течії Десни та по річках Снову і Сейму, а також частково курські та території в’ятичів.

У сиву давнину сягає історія виникнення символів, що стали елементами герба та прапора Новгород-Сіверського. Протягом століть місто було могутньою фортецею, що протистояла не одному завойовнику. Саме це на гербі і символізують міцні мури з баштою і зброя – золоті спис та шабля. З легендарних часів потрапила на клейноди сіверян і зоря, що увінчує вежу. Можливо вона є символом тої зорі, що провістила народження Ісуса Христа. Адже 200 років тому невідомий літописець – автор загадкової "Історії русів”, посилаючись на стародавні літописи, написав, що після того, як апостол Андрій Первозваний провістив Божу Благодать над Києвом, "Сей же апостол рікою Десною був тоді і в Новгороді-Сіверському, Благовістив Євангелієм”. Всі ці символи були затверджені на міському гербі, наданому в 1620 році з привілеєм польського короля Сигізмунда ІІІ разом з Магдебурзьким правом. Новгород-Сіверський став першим містом Чернігівщини, що отримало власний герб.

У цей час Новгород-Сіверський складався з дитинця, окольного міста і неукріплених посадів. Крім того, навколо розміщувалися численні князівські заміські садиби та села, багато з яких згадувались в літописах.

Дитинець Новгорода-Сіверського, його ще називали Замком, містився на обривистій терасі, що здіймається над Десною майже на 50 метрів. Ця тераса неправильної форми площею близько 2 гектарів мала чудові природні укріплення з трьох боків – деснянську кручу та глибокі й широкі яри. Тільки з півдня тераса, на якій знаходився Дитинець, з’єднувалась з плато. Якраз на ньому укріпленому валами та ровами перешийку і знаходився єдиний в’їзд у Замок. Дорога проходила по спеціальному насипу, що тягнувся з дна яру.

Наприкінці ХІ- на початку ХІІ століття оборонні споруди Дитинця перебудовано, потужність земляних укріплень збільшена майже удвічі. Князівський двір знаходився якраз у центрі Дитинця, а поруч височів кам’яний собор Архістратига Михайла, який згадується в літописах під 1179 роком. Серед численних археологічних знахідок тих часів – печатка князя Святослава Ярославича, на якій зображені сам князь та його небесний покровитель святий Микола.

Дитинець з трьох боків підковою охоплювало окольне місто. Воно займало територію близько 30 га і мало свою систему укріплень з кількома брамами. Літопис називає Чернігівські та Курські ворота. Писемні джерела згадують також Острозькі ворота, що вели до окремого району міста – Острогу, який займав площу 5 га та був укріплений лише частоколом. Саме тут у 1086 було збудовано ще одну кам’яну церкву – Микільську. До стін окольного міста примикали неукріплені посади, де жили переважно купці та ремісники.

Численні міжусобні війни, чужоземні нападники та невблаганний час зруйнували майже всі свідчення сивої давнини Новгорода-Сіверського. Так на місці зруйнованої кам’яної церкви святого Миколая (ХІ ст.) у 1762 році в традиційному народному стилі збудовано дерев’яну однойменну церкву. Вона збереглася до наших днів і вражає гостей міста єдністю з природним оточенням: вона наче є частиною ландшафту, гармонійним продовженням пагорбу, на якому знаходиться. інший міський храм – Успенський собор має не менш давню історію. Місце на якому стоїть собор, здавен було ритуальним. За переказами, саме тут стояли ідоли в дохристиянську епоху. Після хрещення цих земель на місті капища було збудовано храм на честь Богородиці (ХІ-ХІІ ст.) Коли було зведено будівлю собору, що прикрашає місто в наші дні, точно не відомо. Є відомості про закладання храму ще у ХVII столітті, та дуже скоро роботи було зупинено. Відновили їх лише у 1721-му, але будівництво велося дуже повільно. Точно відомо лише те, що один з вівтарів собору було освячено у 1701 році. У більш пізні часи храм декілька разів перебудовувався. Так у 1820 році було замінено бані та прибудовано дзвіницю.
Своєрідність сучасному місту надають і пам’ятки цивільної архітектури ХVII-XVIII століть. Серед них і Тріумфальна арка. Вона була споруджена на кошти дворян та купецтва до приїду імператриці Катерини ІІ у Новгород-Сіверський як центру намісництва і тому була прикрашена гербами 10 повітів, що входили тоді до його складу. З тих же часів ( кінець ХVІІІ ст.) збереглися в центрі міста і Торгові ряди, збудовані на замовлення місцевих купців. Вони і зараз виконують своє призначення. Особливий колорит мають будівлі ХІХ ст. З історією цих будинків пов’язано багато славних імен.
Життя більшості видатних жителів Новгорода-Сіверського пов’язані з будинком колишньої чоловічої гімназії. Її було створено у 1804 році на базі народного училища, відкритого ще у 1789 році. Тривалий час ця гімназія була центром освіти всієї Чернігівської губернії. Серед випускників цього закладу – видатний учений свого часу, історик і природознавець, перший ректор Київського університету Михайло Максимович (1804-1873), український письменник Пантелеймон Куліш (1819-1897), педагог Костянтин Ушинський (1824-1871), археолог, професор Дмитро Самоквасов (1843-1911), революціонер-народник і винахідник Микола Кибальчич (1853-1881). В будинку колишньої гімназії, збудованому у 40-роках минулого століття, і зараз міститься навчальний заклад – гімназія для обдарованих дітей.

З сайту Музея-заповідника «Слова о полку Ігоревім»

Готелі Новгорода-Сіверського

«Слов’янський», готель. Чернігівська обл., Новгород-Сіверський, вул. Луначарського, 2. Тел.: (04658) 3-15-51, 3-18-01.
Чотиризірковий готель, збудований у 2004 році за найсучаснішими стандартами. Розташований у мальовничі зеленій зоні, з вікон готелю відкриваються захоплюючі краєвиди Десни та Спасо-Преображенського монастиря.
У готелі 30 номерів, в тому числі класів «Президентський люкс», «апартаменти», «люкс», «напівлюкс». Номери витримані у класичному стилі, індивідуальні за кольоровою гамою. В кожному номері – супутникове ТБ, міні-бар, телефон, система клімат-контролю, електронний замок.
Додатково: ресторан, диско-бар, сауна, турецька лазня, фітнес-зал, більярдна, конференц-зал, послуги пральні, перукарня, стоянка.

Ніжин, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:38:12 GMT

Ніжин

Ніжин – друге після Чернігова місто області (75,5 тис. жителів), районний центр, розташоване на берегах р. Остер. Вперше в літописі згадується під 1147 р. як Уненеж. Під час полкового устрою України був одним з найвизначніших полкових центрів. З XVII ст. в місті була значна грецька колонія.
Не дивлячись на невеликі розміри міста, в ньому збереглося близько двадцяти культових споруд, багато з яких представляють дуже велику історичну цінність. В місті діє університет, в якому в ХІХ ст. вчилося багато визначних діячів Російської імперії.

Історія Ніжина

Перша письмова згадка про місто належить до 1071 р. У Радзивилівському літописі під 1078 р. згадується битва на Нежатиній Ниві, літопис 1135 р. називає Ніжин – Нежатин, а Повість временних літ – Уненеж. Сучасну назву місто отримало у 1514 р.

Відомо, що близько 1239 р. місто було зруйноване військом хана Менгу. Відродження міста історики пов’язують з утворенням Чернігівського та Київського воєводств у І пол. XV ст.

На початку XVII ст.. місто входить до складу Польської держави. У 1625 р. польським королем Сигізмундом ІІ місту було надане Магдебурзьке право, згідно з яким всі мешканці міста звільнялись від сплати податків до королівської скарбниці та отримували можливість займатися торгівлею, ремеслами. Рибальством та виготовляти пиво та грілку на продаж. Для самоврядування обирався міський магістрат на чолі з війтом, якого призначав король. Вилася печатка, на якій зображений покровитель міста Георгій Переможець.

Також у XVII ст. Ніжин був центром найбільшого в Україні козацького полку. До його складу входили Ямпільська, Глухівська, батуринська, Борзнянська сотні. Ніжинський полк під керівництвом полковників Прокопа Шумейка, Лук’яна Сухіша та Івана Золотаренка брав участь у визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького.

У 1663 році у Ніжині відбувалася знаменита подія – чорна рада, на якій обирався гетьман Лівобережжя. Претендентів на гетьманську булаву було три: ніжинський полковник Василь Золотаренко, переяславський полковник Яким Сомко, та кошовий війська Запорізького Іван Брюховецький, який і став гетьманом.

В пам’ять про козацькі часи в центрі міста височить величний Миколаївський собор в стилі козацького бароко (1658-1668).

У ІІ пол. XVII – поч. XVIII ст. Ніжин стає одним з головних центрів ремісничого виробництва та торгівлі в Україні. У місті було 8 ремісничих цехів, де працювали 657 майстрів, 2 купецькі мануфактури, 8 цехів, що виробляли цеглу для міського будівництва. Тричі на рік в місті проходили великі ярмарки – Троїцький, Покровський та Всеїдний, які тривали до двох тижнів.

Велику роль у розвитку торгівлі в Ніжині відігравали грецькі купці. Грецію було завойовано турецьким султаном Магометом ІІ, тому частина греків, лишила свою Батьківщину та оселилась у Східній Європі.

Засновником грецького братства у Ніжині був священик Христодул Дмітрієв. Отримавши дозвіл константинопольського патріарха Якова, греки побудували в центрі міста комплекс споруд – Всіхсвятську, Троїцьку і Михайлівську церкви. Також збереглася споруда грецького магістрату, житлові будинки греків. Саме греки відкрили першу в місті кав’ярню, а також саме вони стали першими солити знамениті ніжинські огірки, і були єдиними постачальника огірків до імператорського столу.

У ХІХ ст. місто стає освітнім та науковим центром. Парафіяльні школи, школа грецького братства. Мале народне та повітове училища складали систему початкової освіти ще з XVII ст. А вищий навчальний заклад відкрито у 1820 році на кошти віце-канцлера Катерини ІІ князя Олександра Безбородька. Навчальний корпус будували 13 років. В ніжинському ліцеї навчались М. Гоголь, Є. Гребінка, П. Глібов, Н. Кукольник тощо.
У 1881 році в Ніжині був відкритий перший в світі пам’ятник Гоголю. Зараз центральна вулиці міста носить його ім’я.

У 1876 р. на театральну сцену міста вперше вийшла видатна українська акторка Марія Заньковецька. До нашого часу зберігся її власний будинок, а також в місті відкрито пам’ятник Заньковецькій.

Ніжин є батьківщиною багатьох видатних людей. Це автор «Літопису Самовидця» Роман Ракушка-Романовський (1623-1703), церковний та культурний діяч Іоанн Максимович (1651-1715), архієпископ Білорусії Георгій Кониський (1717-1795), історик і археограф Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), мандрівник Юрій Лисянський (1773-1837). Початкову освіту здобув у Ніжині видатний конструктор Сергій Корольов.

З історією міста знайомить краєзнавчий музей, що налічує бл. 40 тис. експонатів. Серед них – оригінальні документи XVII – XX ст., нумізматична колекція, народний одяг ХІХ – ХХ ст., цінна археологічна колекція.

Також в місті майже повністю зберігся комплекс будівель поштової станції XVIII ст., в якому розміщено музей. Тут у 1860 році в родині поштаря народився видатний український художник-баталіст Микола Самокиш.

Храми Ніжина

Громадська архітектура Ніжина

Університет

Лемеші, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:35:20 GMT

Лемеші

Лемеші відомі перед усім (а точніше, виключно) через те, що є батьківщиною уславленого роду Розумовських. Саме тут 28 березня 1709 року у родині реєстрового козака Григорія Розума та Наталії Розумихи народився майбутній граф, генерал-фельдмаршал, чоловік цариці Єлизавети Олексій Розумовський. Тоді Лемеші належали до Козелецької сотні Київського полку. Тут же 18 березня 1728 народився й молодший брат Олекси – Кирило, якому довелося стати останнім гетьманом України.

Історія роду Розумовських відома і немає сенсу її у сотий раз переказувати. Наприклад, тут є цікава і не нудна стаття про Олексу Розумовського.

Зупинимося на скромному архітектурному шедеврі, який залишився для нас з тих часів як ще одна пам’ятка великій родині. Обабіч траси Київ-Чернігів, неподалік Козельця, стоїть Трьохсвятительська церква, зведена у 1755 році за ініціативи Кирила Розумовського над могилою Григорія Розума. Будівля, зведена у стилі бароко з елементами класицизму, на жаль дійшла до нас не у своєму первісному вигляді. У 1875 році до церкви був прибудований перехід, який з’єднав храм із також новозбудованою дзвіницею. Таким чином гармонія форм храму, який був замислений як ротонда, була порушена. Авторство проекту храму так і не встановлено. Більшість джерел називає автором видатного українського архітектора, майстра бароко Івана Григоровича-Барського, але це ніяк не доведено. (Григоровичем-Барським була зведена подібна церква – Миколи Набережного у Києві, і її називають зразком для лемешівського храму.)

Всередині храм дуже цікавий. І хоча іконостас тут цілком сучасний, декор купола та склепінь, ліплення – все це надзвичайно красиве і витончене. Слава Богу, білі стіни не зіпсовані сучасним «живописом», що так характерно для старовинних храмів, де зараз дуже активно розгорнулися церковники, які чомусь усі, як один, страждають на вроджену відсутність художнього смаку. І, як слідство, страждають пам’ятки.

У Лемешах є ще одна старовинна будівля – Земське народне училище, зведене у 1910 році на місці будинку Наталії Розумихи її нащадком – Каміллом Розумовським.

Козелець, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:33:28 GMT

Козелець

Козелець розташований десь між Києвом и Черніговом, звідси, напевно, й байка про те, що з дзвіниці знаменитого козелецького собору Різдва видно ці два міста. Неправда. Не видно. Навіть спеціально у дуже ясну погоду поїхали, залізли на дзвіницю, вдивлялися-вдивлялися, але нічого, крім околиць власне самого Козельця, не побачили. Може, наступного разу підзорну трубу взяти…

Щодо історії Козельця, то колись місто було більш значним і поважним, ніж зараз, і назву мало більш солідну - Козлоград. З 1649 р. було воно центром козелецької сотні Переяславського полку (з 1654 р. - Київського), а невдовзі Богдан Хмельницький надав Козельцю Магдебурзького права (1656). З 1708 р. до Козельця було переведене полкове управління Київського полку, і тут оселилися полковник та інша козацька старшина. Місто залишалось адміністративним центром полку до 1781 р. З 1782 р. Козелець став повітовим містом.

Найпривабливішою пам’яткою міста є неймовірної краси собор Різдва, який можна сміливо назвати найгарнішим храмом у стилі українського бароко у країні. Чому саме тут виникло таке диво? Справа в тім, що ці місця є батьківщиною видатної родини Розумовських. Саме неподалік Козельця, у Лемешах, проживав козак Григорій Розум з дружиною Наталією та синами - Олексою та Кирилом, яким доля раптом подарувала незвичайне життя. У 1731 р. Олекса завдяки унікальному голос потрапляє до Петербургу, де починає співати у палацовій церкві. Там його побачила донька Петра І царівна Єлизавета та закохалася у нього. В подальшому колишній свинопас отримав чини камергера, генерал–поручика, а з 1756 р. - генерал–фельдмаршала, був нагороджений орденом Андрія Первозванного й отримав великі маєтності в Росії й Україні.

У 1744 р. відбулося таємне вінчання цариці Єлизавети та графа Олексія Розумовського. Кажуть, що вінчалися вони у невеликому деревному палацику у Козельці, який не зберігся до наших днів. Під час цієї поїздки Єлизавети в Україну козацька старшина за підтримки Розумовського переконала царицю відновити гетьманство й обрала гетьманом Кирила Розумовського, молодшого Олексієвого брата.

Саме за гроші Кирила (в основному) й був зведений собор Різдва, а замовником та керівником (якщо можна так сказати) будівництва була мати - Наталія Розумиха. Вважається, що авторами проекту є видатні архітектори Андрій Квасов («головний архітектор Малоросії») та Іван Григорович-Барський, але дехто вважає, що автором проекту був Бартоломео Растреллі.

Собор вражає своїми розмірами - неочікувано побачити такий розмах і пишність у глухій українській провінції. До того ж, храм у доброму стані. Витриманий він у барочних формах, його фасади прикрашені рясною ліпниною у вигляді рослинних орнаментів, так характерних для українського бароко. До храму прибудовані три так званих паперті круглої форми, які додають йому ще більшого об’єму і пишності. Усередині храм вражає не менше. Тут неймовірної краси прикрасою є унікальний величний іконостас XVIII ст., майстерно вирізаний з липи і прикрашений позолотою. Існує версія, що він був виконаний у Італії для собору Смольного монастиря у Петербурзі, але за активного сприяння братів Розумовських перевезений до Козельця. Не віриться, що таке можна вирізати з дерева! Розписи іконостасу виконані художником Григорієм Стеценком. Стіни і інтер’єрі також прикрашені ліпниною. А у нижній частині храму розташована так звана «тепла» церква, де зберігається гробниця графині Наталії Розумовської.

Будувався храм протягом 1752-1763 рр. Поруч із храмом знаходиться висока струнка дзвіниця, з висоти якої не видно ані Чернігова, ані Києва (див. початок статті).

Поруч із собором Різдва є міський парк, у якому збереглося ще одне свідоцтво колишньої значимості Козельця - будинок полкової канцелярії. Справа у тому, що у 1708 р. до Козельця було переведене управління Київського полку (залишалося тут до 1781 р.). Для розміщення управління полком на замовлення полковника Юхима Дарагана і була зведена ця будівля у 1756-1760 рр. за проектом все тих же Квасова та Григоровича-Барського. Після скасування полкового устрою тут розташувався козелецький магістрат. За радянських часів тут розмістили каральні органи із в’язницею у підвалі, а під час Другої світової війни німці вирішили не перепрофілювали призначення будівлі й розмістили тут гестапо. Зараз тут бібліотека.

Є у Козельці ще два цікавих храми, усі розташовані у центрі. Це діюча Миколаївська церква (1781-1784) та Вознесенська церква (1866-1874), у якій розташований на жаль задрипаний музей ткацтва.

Тепер більш докладно зупинимося ще на одній видатній пам’ятці Козельця. Сюди не завжди доходять або доїжджають туристи, а якщо і проїдуть повз, то не помітять руїни, яка є насправді пам’яткої національного значення. Йдеться про садибу «Покорщина», яка належала родині Розумовських, а потім - Дараганів. Юхим Дараган був козелецьким полковником, а його дружиною була Віра Розумовська - сестра Олексія та Кирила. Наталія Розумовська, яка придбала садибу у 1744 р. спеціально до приїзду імператриці до Козельця, подарувала потім її своїй доньці у посаг. Потім, коли рід Дараганів згас, садибою володіла інша славетна українська родина - Галаганів. Зараз навіть не віриться, що тут гостювала сама імператриця Єлизавета, - зараз тут гостюють хиба що місцеві алкоголіки. Головна будівля садиби - невеликий панський будинок - ледь-ледь тримається і ладний завалитися він сильного вітру. Усередині там лише сміття, дірява підлога та облуплені стіни. Поруч із панськи будинком стоїть невелика кам’яна будівля - полкова скарбниця, де зберігалася казна.

У 1975 році на території садиби кіностудія Ленфільм знімала деякі сцени до художнього фільму «Звезда пленительного счастья». А зараз тут можна знімати хиба що документальний фільм під назвою «Ще не вмерла Україна, але вже скоро».

Наприкінці 2009 р. напівзруйновану садибу "Покорщина" було передано в безоплатне 49-річне користування засновнику і директору приватного музею "Козацькі землі України", лауреату Національної премії ім. Шевченка Володимиру Недяку, який хоче влаштувати тут музейний комплекс. Ми були у Покорщині у листопаді 2010, тобто через рік після передачі. Або створенню музею чиниться опір, або ще з яких причини, але ніяких зрушень (крім подальшого руйнування) не відбувається. Кажуть, місцеві мешканці проти. Господи, який же темний у нас народ й влада, яка з цього народу вийшла! Дай Бог, щоб панський будинок дожив до того моменту, коли щось зрушиться з місця.
Листопад 2010
Місто Козелець знаходиться точнісінько між Києвом та Черніговом (як Бологоє між Ленінградом і Москвою). З центрального автовокзалу Києва можна потрапити до Козельця за годину автобусами, що йдуть на Чернігів.

УВАГА! Козелець знаходиться дещо в стороні від траси Чернігів-Київ, тому не всі автобуси туди заїжджають. Наприклад, приватні маршрутки, що йдуть з «Лісової», до Козельця не заходять.

Козелець – це райцентр в Чернігівській області. Містечко типове для Центральної України з усіма атрибутами, тобто Леніним, тітками на велосипедах і прекрасним собором в центрі міста.

Саме собор Різдва Богородиці (1752-1763) був тим орієнтиром, що спонукав нас приїхати до Козельця На мій погляд, це найкраща споруда в стилю українського бароко в Україні (ну, і в світі відповідно). Коли бачиш такі величні споруди с провінційних містечках, то відразу впадає у вічі контраст між величчю і красою архітектурного шедевру і убогістю, серед якої він височить. І так по всій країні. До якого ж все-таки жалюгідного стану доведена моя країна! Убогі міста і села, убогі вулиці і будинки. Похмурі люди… І все це в багатій Україні з найродючішою землею! До чого ж завжди ненавиділи цю землю ті, хто нею управляв!

От і собор Різдва стоїть серед провінційного Козельця і нагадує про колишню пишність останнього гетьмана (чи то псевдогетьмана) України. Але ж то все давно минулося.

До чого тут гетьмани? А ось до чого: саме мати Кирила і Олекси Розумовських Наталя своїм коштом збудувала цей красень-собор. Архітектором його був знаменитий Іван Григорович-Барський, автор церкви Покрови на Подолі в Києві. Думаю, що такий храм, як собор Різдва в Козельці, був би кращим і в Києві.

Храм вражає не тільки ззовні, але й всередині. Там зберігся унікальний дерев’яний іконостас. Це просто шедевр. Доречи, всередині собору все дозволяється фотографувати. Принаймні, священик і церковні служки нам цього не заборонили робити. Тому заходьте в нашу галерею і насолоджуйтесь, якщо ви ще не бачили цього дива на власні очі.

Ще одна знаменита споруда міста – дзвіниця собору Різдва (1766-1770). Найбільшею брехнею про дзвіницю є те, що з неї і ясну погоду можна побачити Київ і Чернігів. Насправді – неможна. Хоча дуже хотілося б. Дзвіниця зазвичай закрита для відвідувачів, але можна попросити в церкві, щоб вам відкрили. З верхнього ярусу видно всі околиці міста. На жаль, ми були в Козельці в листопаді, тому ті пейзажі були сірі й одноманітні.

Поруч з собором є парк, в якому знаходиться єдина у місті пам’ятка не культової архітектури – будинок полкової канцелярії (1756-1760) всі того ж Григоровича-Барського. Це такий собі охайний будиночок, в якому зараз міститься дитяча бібліотека.

А ось з іншого боку від собору Різдва є ще одна церква. Як її знайти? Якщо стояти обличчям до головного входу собору, тобто до воріт, то по цій вулиці, на якій стоїш, слід йти направо. Трохи пройти і повернути знов же праворуч. Там буде Миколаївська церква (1771-1784). Вона дуже проста, з одним куполом, без зайвих архітектурних викрутасів. Але ж вона дуже органічно вписана в оточуючий пейзаж. Як раз коли ми там були, то поруч жодної людини не було. Саме в такі моменти, коли ніщо не нагадує про сучасність, відчувається присутність історії.

Але ж повертаємось знов до собору, і повз нього йдемо на центральну площу. Знов же, ця площа така ж, як і десятки інших площ районних центрів нашої Батьківщини. Але й на ній є дещо цікаве. Це церква Вознесіння (1866-1874). Цей храм дуже відрізняється своєю архітектурою від типових церков. Навіть не знаю, до якого стилю її віднести. Дуже цікава! В церкві діє музей не пам’ятаю чого, але скоріш за все ткацтва. Експозиція музею якась дивна: експонатів замало, тому й не можу згадати, чому все це присвячене. Там є декілька вишиванок і якісь вирізки зі статей і репродукції портретів Розумовських. Вважаю, що можна було б цікавіше щось зробити.

Більше нічого цікавого на площі нема, якщо не вважати за таке будинок ресторану «в стилі вампір». Яскравий зразок радянського колгоспного класицизму, який навів на мене сум.

Так, ще одна річ, яка затримала нас в Козельці – Георгіївський монастир с прекрасним собором (1741-1770). Знаходиться він не зовсім в Козельці, а поруч, в Данівці. Пішки йти не рекомендую – далеко. Ми взяли таксиста, який звозив нас туди і назад. Що таке монастир в Данівці? Ми так зрозуміли, що це одне з місць паломництв релігійно залежних людей. Як ми це зрозуміли? Ну, по-перше, туди не можна заходити в брюках (жінкам, звісно). Зайти-то я зайшла, але настрій-таки зіпсували. По-друге, там неможна фотографувати навіть на вулиці. Ми ж, звичайно сфотографували, але наслухалися крику. По-третє, там багато непривітних злих жінок. Запам’ятайте ці основні прикмети місць православного паломництва. Ну, а насправді, там зберігається чудотворна ікона під назвою «Аз есмь с вами и никтоже на вы». Такі справи. Ми вирішили зі свої уставом в чужому монастир не затримуватися, тому швиденько поїхали звідти. Ну а якщо Ви хочете побачити Георгіївський монастир, то ось Вам корисні поради:
1. Зробіть набожний вигляд.
2. Вдягніть спідницю і хустку (чоловікам - необов'язково).
3. Фотографуйте з під поли.
І тоді Вам пощастить більше, ніж нам.

Ну що ж. Всі пам’ятки Козельця ми оглянули. Жалкую про те, що була погана погода, і ми не змогли побачити краси тутешньої природи. В місти є красива річка – Остер, на неї, до речі, дуже красивий вид с дзвіниці відкривається. А ще недалеко від Козельця є село Лемеші, в якому є Трьохсвятительська церква. Це батьківщина Розумовських (не церква – село). Нажаль, через негоду у нас не було натхнення дивитися церкву в той день Тому привід поїхати до чудового Козельця ще раз у нас є.

Собор Різдва Богородиці

Інші споруди

Качанівка, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:31:39 GMT

Качанівка

Такого населеного пункту, як Качанівка, не існує. Не лякайтеся, просто Качанівка – це назва національного історико-культурного заповідника у Ічнянському районі Чернігівської області. А найближчим (5 км) населеним пунктом до Качанівки є село Парафіївка (там же і найближча автостанція, до якої можна доїхати автобусом Київ-Тростянець).

Качанівка є єдиною серед українських садиб, що збереглася в комплексі.

Назва «Качанівка» пішла від прізвища півчого царського двору Федора Каченовського, який володів маєтком з XVIII ст. Майорський став у садибі названий на честь брата Федора Каченовського, секунд-майора Михайла Каченовського.

У 1770 р. Катерина ІІ викупила маєток и подарувала його російському полководцю, фельдмаршалу, президенту Малоросійської колегії графу П.О. Рум’янцеву-Задунайському (1725-1796). За проектом архітектора Карла Бланка український зодчий Максим Мосцепанов збудував розкішний палац у романтичному стилі і спланував регулярний парк.

Другий будівельний період садиба переживає у 1808-1824 рр. за нових власників - українських поміщиків Григорія та Параски Почеків. Розширюється територія садиби, палац перебудовується в стилі російського класицизму, закладається пейзажний парк.

У 1824 р. власником Качанівки стає титулярний радник, потім камер-юнкер при імператорському дворі Григорій Степанович Тарновський (син Параски Почеки від першого шлюбу). Тарновські володіли Качанівкою більше 70 років і це був період розквіту маєтку як культурно-мистецького осередку, який приваблював кращих представників творчої інтелігенції України і Росії.

Григорій Тарновський був освіченою людиною, успішним підприємцем, дружив з багатьма представниками літератури і мистецтва, був меценатом.

У 40-х рр. У Качанівці бував Тарас Шевченко, який був закоханим у Надію Василівну Тарновську (племінницю Григорія Степановича). Разом вони хрестили сина Василя Тарновського, тому Шевченко називав Надію Василівну Кумася (їй присвячений вірш «Великомученице, кумо»).

Влітку 1838 р. в Качанівці працював над оперою «Руслан і Людмила» Михайло Глинка. Тут він писав пісні, романси, створив кантату на честь Г. Тарновського «Гімн господарю». Деякі твори Глінки вперше виконувались у супроводі місцевого кріпосного оркестру, яким диригував сам композитор. Біля Майорського ставу збереглася альтанка Глінки.

До речі, онука Григорія Тарновського Софія була дружиною внучатого племінника Глінки Григорія.

У 1835-36 рр. У Качанівці вперше бував Гоголь, який вчився у Ніжинському ліцеї разом із племінником Григорія Степановича Василем Васильовичем Тарновським. Кажуть, що саме у Качанівці Гоголь вперше читав «Тараса Бульбу».

У 1854-1866 pp. Качанівкою Володів Василь Васильович Тарновський (старший), двоюрідний племінник Г.С. Тарновського.

Все своє життя він присвятив визволенню селян від кріпосної залежності. Він тісно дружив з Шевченком, Гоголем, Пантелеймоном Кулішем, Марко Вовчком та багатьма іншими представниками інтелігенції. Помер він у 1866 р. На його похороні на питання, чому за труною не несуть орденів (яких у Василя Васильовича було багато), священик показавши на простих селян і бідних чиновників, які прийшли на похорон, відповів: «Ось його ордени, інші йому не потрібні».

У 1866 році власником Качанівки стає дуже колоритна і цікава особистість Василь Васильович Тарновський-молодший, син В.В. Тарновського-старшого. Він був випускником історико-філологічного факультету Київського університету, шість разів обирався предводителем дворянства.

Він, як і його попередники, запрошував до садиби представників мистецтва. Тут бували художники Рєпін, Врубель, брати Маковські, історик Яворницький тощо.

Усі свої кошти Василь Васильович витрачав на колекціонування та меценатство. Колекціонуванням Тарновський захопився ще в студентські роки. Основу його унікального зібрання складали козацькі реліквії. Тут були шабля Богдана Хмельницького, особисті речі Івана Мазепи, Семена Палія, Павла Полуботка, Кирила Розумовського, козацькі клейноди, гетьманські універсали, портрети багатьох відомих діячів козацького руху.

Інтерес до колекції привів у Качанівку 1880 р. Іллю Рєпіна для роботи над картиною «Запорожці». Художник зробив тут не тільки замальовки предметів козацької старовини, але й знайшов цікаві типи людей. Наприклад, на картині він зобразив самого Василя Васильовича (козак у чорній шапці зі звислими вусами), а поруч із ним – кучера Тарновського Нікішку (козак у центрі, що вказує пальцем вдалечінь).

Рєпін також зобразив Василя Тарновського молодшого на портреті у образі гетьмана. До речі, Тарновський казав (мабуть, жартома), що якщо в Україні колись відродиться гетьманство, то гетьманом буде саме він (коли це сталося, то гетьманом став онук власника сусіднього з Качанівкою Тростянця Івана Скоропадського).

Крім дружби з митцями Василь Тарновський-молодший займався й іншими добрими справами. Він створював народні школи, сам навчав сільських дітей письму. Багато коштів він пожертвував на спорудження пам’ятників Хмельницькому у Києві та Котляревському у Полтаві, створення київської публічної бібліотеки, випуск першого в Україні історико-літературного журналу «Киевская старина» тощо.

Особливий внесок Василь Васильович зробив у збереження і популяризацію творчого спадку Тараса Шевченка. Він знав поета з дитинства, приймав у себе після заслання. Тарновський вперше видав офорти Шевченка. Своїм сприянням він скасував заборону на вшанування поета, а коли на могилі Кобзаря зламався хрест, то він зробив новий барельєф пам’ятника і бронзову табличку.

Усі ці витрати розорили Тарновського, і він змушений був у 1898 р. продати маєток і Парафіївську економію мільйонеру-цукрозаводчику, також меценату, Павлу Харитоненку.

Харитоненки були власниками Качанівки 20 років. Новий господар розгорнув у помісті великі будівельні роботи. Був капітально відремонтований і частково перебудований палац, який набув сучасного вигляду. Садиба була електрифікована і телефонізована. А останніми власниками маєтку були донька Харитоненка Олена та її чоловік барон Михайло Олів. Як і раніше, садибу відвідували діячі мистецтва, але поступово культурне життя тут завмирало.

У 1918 р. маєток був націоналізований радянською владою. Багате майно було розграбоване. У 1925-1933 рр. у Качанівці розміщувалась дитяча комуна ім. Воровського. Надалі садибний комплекс використовувався в оздоровчо-лікувальних цілях. Протягом останніх десятиліть палацово-парковий ансамбль приходив в запустіння, руйнувався.

У 1981 році тут було створено історико-культурний заповідник. На даний час у заповіднику збереглися такі пам’ятки:

1. Палац з флігелями, кін. XVII - поч. XX ст.
2. Водонапірна вежа, 2 пол. XIX ст.
3. Службові флігелі, кін. XVIII - поч. XX ст.
4. Альтанка з гротом (альтанка М. Глинки), кін. XVIII - поч. XX ст.
5. Будинок електростанції, поч. XX ст.
6. Будинок електротехніка, XIX - поч. XX ст.
7. Будинок для службовців (казарма), поч. XX ст.
8. Телятник (колишній службовий будинок), 2 пол. XIX ст.
9. Свинарник (колишня стайня), 2 пол. XIX ст.
10. Стайня для робочих коней, поч. XX ст.
11. Корівник, поч. XX ст.
12. Льодовня, поч. XX ст.
13. Каретня, поч. XX ст.
14. Будинок-квартира завідувача двору, поч. XX ст.
15. Церква Георгія Хозевіта, 1816-1828 pp.

Ще фотографії Качанівки

Трохи про сучасність. Не дивлячись на десятиліття запустіння, маєток дуже вражає своєю красою та величчю. Кажуть, що він відроджується. Чесно кажучі, не дуже помітно. Нам здається, що за часів існування тут історико-культурного заповідника (а це майже 30 років) можна було якось активніше відновоювати садибу. Цікаво, і куди тільки гроші діваються?

Данівка, Чернігівська область, Мандруємо Україною

veron332009 — Tue, 28 Feb 2012 12:29:56 GMT

Данівка

Данівка – село (965 жителів) Козелецького району Чернігівської області, розташоване на лівому березі р. Остер. Відоме воно з 1746 р., коли навпроти села за річкою був заснований Козелецький Георгіївський монастир.
У 1775 р. тут зведено Георгіївський собор. Він є одним з найкращих зразків відомого в Україні типу трьох купольних, чотирьохстовпних храмів прямокутного плану. В оздобленні собору застосоване багате художнє ліплення з рослинними мотивами, головами алегоричних фігур, предметами військової символіки, гербами. До наших днів не збереглася чотириярусна дзвіниця. Собор дуже постраждав в часи Другої світової війни, потім був відремонтований і довгий час був обителлю для самотніх літніх людей. Близько десяти років тому георгіївський монастир був відроджений і упорядкований.

Інформація про Свято-Георгіївську обитель

Образ Божої Матері, іменований «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви» був написаний за благословенням святого праведного Іоанна Кронштадтського і освячений цим же угодником Божим. Пізніше ікону отримав у благословення від святого Іоанна преподобний Серафим Вирицький (+1949), який у 1937 р. повторив перед нею подвиг преподобного Серафима Саровського, - молитовне уклінне стояння протягом 1000 днів і ночей. Збережена після кончини Виріцкого старця благочестивими людьми, ікона з часом опинилася в Україні, а у 1997 р. була подарована Свято-Георгіївському жіночому монастирю в с. Данівка Козелецької благочиннії Чернігівської єпархії.

Ця обитель заснована у 1654 р. ченцями Троїцького монастиря, що знаходився у самому Козельці, документально відомого з 1645 р. Зачинена радянською владою, Данівська обитель відродилася у 1995 р. як жіночий монастир.

Передача ікони «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви» до монастиря відбулася напередодні свята Похвали Божої Матері. За час свого перебування у обителі ікона прославилася посланням від Бога швидкої благодатної допомоги віруючим, зокрема зцілення страждаючих. Свідчення про ці чуда, серед яких багато свідчень священнослужителів, приведені у двох виданих Свято-Георгіївським монастирем книгах.

Завдяки посланню Господом людям благодатної допомоги після молитов біля ікони «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви» святиня користується особливою любов'ю і шаною. Святий образ двічі привозили на поклоніння до Свято-Введенського монастиря м. Києва, до храмів міст Кіровограда, Чернігова, приходів Київської єпархії.

До Свято-Георгіївської обителі у Данівці приїжджає для поклоніння чудотворному образу багато паломників з різних міст України, Росії, Білорусії, Молдавії.

Своєю благодатною допомогою, що йде навіть від літографії, ікона прославилася і у Вашингтоні (США), і в Італії, про що свідчать листи і телефонні дзвінки з цих країн. На початку квітня 2002 р. з Вашингтона (США) віруючими передані записки для молебна перед чудотворним чином, куплено багато книг і літографій ікони, освяченого біля святині масла. У Свято-Георгіївський монастир поступає багато усних і письмових прохань благословити написання копії ікони Божої Матері «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви» для приходів. У багатьох храмах різних єпархій вже є копії святого образу (міста Київ, Запоріжжя, Сімферополь, Житомир, Вишневе, Дніпропетровськ, Ізмаїл тощо.

У Свято-Георгіївському жіночому монастирі чудотворному образу написаний акафіст і ноти до акафісту. 13 квітня 2002 р. в престольному монастирському храмі освячений Престол лівої прибудови на честь Данівської ікони Божої Матері «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви».

23 квітня 2002 р. Священним Синодом Української Православної Церкви Данівська ікона Божої Матері «Аз єсмь з вами і ніктоже на ви» внесена до списку чудотворних і встановлений день її святкування на Похвалу Божої Матері (Субота - п'ятий тиждень Великого посту).