Там, де стрункі смереки такі високі, що здається торкаються неба, а сиві Карпати зачаровують своїми краєвидами, є славне село Забзилівка. І зібралися оце нещодавно в одній хаті дорослі люди відзначити день колишньої «Совіцької армії», бо всі ж таки в ній служили. Коли вже перехилили по третій – четвертій і жінки поривалися затягнути тужливу народну пісню, Орися Івановича прорвало на тост за жінок.

– То так, ми служили, і готові були власні життя віддати за... батьківщину, – вимахував він лівою рукою, бо в правій тримав чарку, – а в цей час наші наречені, кохані вірно чекали нас. І ми безмежно вдячні...

– О, Чорного прапора знову понесло, як на партійних зборах, – невдоволено про себе сказав дядько Стецько і вийшов на двір покурити.

– Що то за історія про Чорного прапора? – підійшов я до нього.

– О! То є давня історія, – задумливо відповів він, і затягнувся люлькою так, що в темряві вечора здалося, що дим у нього пішов з вух.

– Колись давно, коли Ориська забирали до війська, то повезли його служити на Кавказ до Грузії. Десь через рік село загуділо від чутки, що він дослужився аж до прапорщика. То була велика новина! У нас же молодь як: відучилися вісім років і вже їдуть десь на заробітки. А тут цілий прапорщик. Розумієш, поважний чин! А невдовзі і сам Орисько приїхав у відпустку. Пообіцяв якомусь командирові, що привезе справжнього карпатського килима. Звісно, килима він не знайшов, а от Марічку, яка тільки-но закінчила восьмирічку, вагітною зробив. Всі в селі їй заздрили. Такий кавалер звернув увагу!

Коли у дівчини вже сильно округлився живіт, вона перебралася жити до батьків Орися. Він писав, що трохи затримується з демобілізацією, бо має вирішити якісь справи з військовим майном, за яке був відповідальним. Ця затримка затягнулася на місяці. Нарешті Орись звалився як сніг на голову. Приїхав з дружиною-грузинкою, яка теж була вагітна.

Це вже пізніше з’ясувалося, що Орись попався на махінаціях з військовим майном і його не судили лише тому, що якимось чином зумів одружитися на Ніно, а та була далекою родичкою прокурора. А тоді Марічка не знала, де дітися від сорому. Чорна від горя вона повернулася до своєї порожньої холодної хати. Всі її рідні були на заробітках. Три дні тужила, а потім і взагалі зникла з села. Одні казали в селі, що вона повісилася, інші, що втопилася, треті, що її вбив Орись. Чи шукали її, невідомо. Але подейкували, що Орись, який був партєйним, мав зв’язки в районі і зам’яв цю справу. Після цього його і стали називати чорним прапором.

Історія була сумна і ми з дядьком Стецьком розійшлися по домівках. Та десь через годину після цього до хати, де продовжувала гуляти компанія, зайшов якийсь чоловік з обличчям, закритим капюшоном.

– Я з Грузії, – грізно з характерним акцентом сказав він. – І у нас є звичай писати на могилах скільки прожила людина не з її паспорта, а лише той період, коли вона була чесною, порядною, робила добро іншим. Так от на твоїй могилі, Орисю, буде написано, що ти народився мертвим.

– Хто ти!? – запитав побілілий як смерть Орись.

– Я – син Марічки, – підвищив голос майже до крику чоловік. І потім у його руках з’явився великий грузинський кинджал. Ще мить і його лезо, витягнуте з піхов, спалахнуло як блискавка. Орись, передчуваючи щось недобре, так перелякався, що тут же і помер. А парубка відпустили. Він виправдався, сказав, що хотів того кинджала подарувати батькові. І не мав жодного злочинного наміру.

Євсій Макаренко