Григорій (79 років) та Галина (77 років) Курили з Цибель прожили у мирі та злагоді 55 років. На смарагдове весілля, яке це подружжя відзначало 22 лютого ц. р., з’їхалися діти та онуки.

А нещодавно в ошатному будинку Курил побував кореспондент «Вісника».

«І навіщо та любов,
як і без неї прожили у парі 55 років?»

Галина Єфремівна зустрічає мене біля хвіртки і люб’язно запрошує до оселі.

– Давайте каву будемо пити. Ось у мене і цукерочки, і сирок, і винце є, – клопочеться хазяйка. – Оце донька Надя, як взнала, що до мене приїде журналіст, так приказала, щоб я купила чогось добренького і пригостила вас.

Галина та Григорій Курили народилися і виросли в Циблях. У подружньому житті вони викохали трьох  дітей. Тож тепер тішаться своїми п’ятьма онуками та двома правнуками. Про своє минуле згадують неохоче.

– Мого батька вбито на війні, – говорить Григорій Макарович. – Так він залишив нас, семеро дітей (я четвертим народився), на плечі та руки матері. Тяжко їй було з нами...

– Ну, а де ми могли познайомитися, якщо зростали в одному селі, — дивується моєму запитанню хазяйка. – Ми з місяць позустрічалися, і Гриша покликав мене заміж. Кажуть, на любові тримається сім’я. А нашо та любов, як ми й без того 55 років прожили у парі?!

– Ми сусідами були. Я жив з одного боку села, а Галя – з другого, – жартує Григорій Макарович. – А якщо чесно, то відстань між нашими хатами була в три кілометри. Як гуляли, то у хату до неї я не заходив, тоді так не прийнято було. Ото постоїмо біля колодязя та й того.

– Хм-м, таке питаєте, хто перший запропонував зустрічатися? Та дівчина ж ніколи першою не підлазила до хлопця. Ось ви, заміжня?.. – запитує мене Галина Курило. – А-а-й, та шо там питати, тепер у телевізорі таке показують, таке демонструють, що ойо-йо. А в наше врємя молодь гуляла по-чесному. Було, як хтось побачить мене з Грицьком разом, то з сорому очі на лоб вилазили. А зараз молодим неодруженим парам хоч би що...

Ну, а за Грицька я пішла, бо подивіться, який він красавець був, – жінка показує на портрет, що висить на стіні у вітальні, – а тепер чогось став ніякий. Та хіба хвороба кого красить?

Ага, на розпись до Циблівської сільської ради пішли вдвох з Григорієм. Ото у п’ятницю нам Тетяна Ємельша поставила штампи про одруження, а в неділю гуляли весілля у двох хатах. У батьків я була одна, бо під час голодовки у 1932-1933 роках померли мої три брати і дві сестри. Звичайно, що я їх в очі не бачила, бо народилася у 1935 році, але добре пам’ятаю, як мати все плакала та тужила за тими дітьми. Ото врємя страшне було...

Так ось, після весілля Григорій перейшов жити до нас. Ми тоді жили в старому селі унизу, в районі «бакая». А після того, як село почали виселяти, бо почали робити Канівське море, то для нас збудували будинки ось тут на горі. Тоді за це помешкання ми заплатили шість тисяч п’ятсот рублів. Це були чималі гроші. Тоді були такі люди, які не відразу могли заплатити за це житло. Суму розбивали на кілька місяців, то мусили платити ще й немалий відсоток від неї.

«Працює змалечку,
то трудового стажу заробив аж 52 роки»

Свого часу Галина Єфремівна трудилася і на фермі, і в ланці, і вагарем, і бухгалтером була.

– Сім класів я закінчила у Циблівській школі, після чого три роки пішки ходила по грамоту у школу в Пологи-Вергуни. – згадує господиня. – Оцінки різні були у мене – і трійки, і трохи четвірок. Після того, як закінчила десять класів, пішла в колгосп ім. Паризької Комуни різноробочою.

– А я, як закінчив чотири класи, пішов пасти овечок, – пригадав і собі господар. – Через кілька років влаштувався на причіп (на пару з трактористом сіяли, орали), а потім була армія. У 21 рік мене забрали служити на Сахалін у танкові війська. Близько чотирьох років віддав службі. В армії я вивчився на шофера. Коли вернувся додому, то спочатку працював на причепі, потім був вагарем, а ще згодом у радгоспі ім. «15 років Жовтня», що був у Світанку, дали мені вантажну машину, то я шоферував там, аж поки не покликали мене на роботу до Цибель. До речі, коли у 1955 році я працював у тому селі, то там було лише три хати. Так, село засновувалося на моїх очах.

Ну, а вечірню школу я закінчив з горем пополам, вже як працював.

– Працює змалечку, то трудового стажу заробив аж 52 роки, – підмітила дружина Григорія Курила.

«Як прийде хтоcь в хату,
то дивись, мов і одужала»

Вже давно діти Курил повиростали і розійшлися своїми стежками. Старший син Олексій зі своєю родиною живе у Києві. Донька Надія із сім’єю мешкає у Виповзках. А ось найменший син Василь не покинув рідного села. Він з дружиною та двома дітьми оселився на сусідній вулиці в Циблях.

 – Наш Альоша – путьовий чоловік. Колись закінчив вище інженерно-військове училище. Грамот та нагород має багато. Зараз він підполковник у відставці. А Вася іноді сходить з правильної стежки. Він також вивчився на гарну професію. Свого часу закінчив медичне училище, після якого працював у госпіталі в рентгенкабінеті. Ой, як же гарно малює його син Вадім. Ось погляньте на цю картинку, – жінка показує на малюнок в рамці, що висить на стіні в кухні. – Не картина, а золото.

Подружжя Курил, як і годиться в селі, утримує невеличке господарство.

– Трохи курей у нас є, ще й порося. А оце з дідом міркуємо-міркуємо, чи купувати на весні поросятко, бо старший син вже заявив: «Покиньте той город, що біля башні». Я дітей розумію – їм ніколи пахати ці городи, бо й своєї роботи чимало є. Але ж як того городу шкода полишати... Та нехай, якось буде.

Ось так ми прожили своє життя. У ньому, як і в кожній сім’ї, всього було. Авжеж, Гриша горілочку любив, і з ложечки, і ополоника її пив, – засміялася господиня. – Проте, хвалити Бога, він мене не обіжав і не бив, навіть тоді, коли я його допікала.

– Ай, да шо там казати, Галя в мене хазяйка: і наварити вміє смачно, і господарство сама веде. А я вже не здужаю їй підсобити, як ото було колись. Галю, ти краще похвалися, як ти гарно вишиваєш, – звернувся до дружини Григорій Макарович.

Галина Єфремівна дістає з шафи акуратно складені вишиті рушники і розкладає їх на столі.

– Рушників було більше, та вже попродала та внукам пороздавала. А оце вишиваю узор для чоловічої сорочки. Кому вона дістанеться, ще не знаю. А можливо, й продам, як хто захоче купити. Колись було, я за десять днів вишивала рушника «На щастя. На долю».

Вишиті речі у помешканні Курил є скрізь, куди не глянь. У спальні на ліжку одна на одній виставлені підбиті подушки у вишитих наволочках. Тут на столику лежить публікація з «Вісника», у якій йдеться про переяславську родину Рудевичів.

– Іван Рудевич доводиться моєму чоловіку двоюрідним братом. Так ото й зберігаємо цю газету. Ой, яка ж у нього путня та хазяйська дружина – Валентина. Ми гостювали у них минулого літа, то там така краса, що й словами не передати.

Ой, як же добре, що ви приїхали та трохи розвіяли нас. Я оце, як прийде хто в хату, то дивись, мов і одужала, а як сидимо удвох з дідом, то де й береться та недуга. Оце з вами почуваю себе людиною, а як поїдете, знову занедужаю. З нами потрібно, щоб хтось жив, а нема кому. Можливо, котрийсь із внуків й приїхав би сюди, так в селі немає роботи.

А отой телевізор, аби він згорів, через нього очі погано бачать. Іноді до того болять, що й не знаю, куди подітися. Але ж як без серіалів? Зараз дивимося «Марусину любов», «Фросю», «Катину любов», – сказала Галина Єфремівна.

Олена МАТВІЄНКО

Фото автора