Через засніжений двір до будинку акуратно розчищена доріжка. Двері не замкнені. Від порогу і до самої вітальні – чистісінька долівка.

 – Заходьте, заходьте, – опираючись на палицю, прочиняє двері господар. Про зустріч з Григорієм Олександровичем домовилися завчасно телефоном.

«Самому жить важко морально»

– Ноги болять, холод страшний, то нікуди не ходжу, – запрошує сісти на диван, сам вмощується на стільчик напроти. – З одного боку сусідка померла, ніхто там не живе. А в другу хату теж стара жінка недавно переселилася, мало її знаю. Мені ж остається тільки телевізор днями дивитися – так не можу! Там же то стріляють, то вішають! Крім бойовиків, нічого путнього. Дивився серіал «Маруся» – зразу так жизнєнно було, а тоді таке вже почали мудрувать, що надоїло.

Григорію Пономаренку з Положаїв 74 роки. У своєму будинку мешкає самотньо. Троє дітей має – вони живуть окремо. Син та дочка – в Києві, друга донька – в сусідній Ташані. Є і троє внуків.

– Їсти я варю мало, бо діти часто навідуються. Люба напече-наварить і з Ташані привезе, зять у магазині скупиться, консервації повно, сало-м’ясо в банках стоїть – не зголоднієш. А поприбірать у хаті, попрати одежу – це я сам. Одинадцятий рік, як моя дружина Віра Макарівна померла. Ми дуже один одного уважали, – чоловік витирає очі, що враз наповнилися слізьми. – Даже не думав про другу жінку. За мене люба пішла б – як кажуть люди, трудяга, не п’ю, не курю. Та я Віру поважав дуже, і вона мене. Вирішив, що сам доживатиму. Трудно, конешно. По господарству самотужки ще впораюся – кожен рік по двоє поросят вигодовую, курей держу. На городі діти помагають. А ось морально самому тяжко, – дивиться на велике фото дружини, що стоїть у кімнаті на видноті.

Григорій з Вірою зналися зі школи. Дружили майже вісім років, доки побралися. Чоловік служив у Севастополі, потім на Луганщині у будівельній бригаді працював. Може, і став би міським парубком, та через Віру повернувся в рідне село. Разом майже сорок років прожили, доки супутниці життя не стало після інсульту.

– Одружилися ми в 60-му році. Тоді із землею трудно було – не давали. Як надумав я свою хату поставить, то тесть городу одрізав 10 соток. А коли він помер, то й увесь його город взяли. Зараз іще гектар за селом обробляємо разом з небожем. Я привик усе життя робить.

«Якби виступать умів, то й Героя, може, дали б»

Коли зайшлося про роботу, Григорій Олександрович пожвавішав. У молодості він був знаним механізатором. Про нього постійно писала районна газета. До комуніста-передовика приїжджали й кореспонденти з «Київської правди». У 1976 році Пономаренко став делегатом ХХV з’їзду Компартії України. Звідти привіз велике колективне фото делегації з керманичем партії Володимиром Щербицьким у центрі.

Втім про свою трудову звитягу сам Пономаренко розказує скупо.

– Я зроду не дуже балакучий. Та й не люблю я цього, а якби вмів гарно виступать з трибуни, то, може, дали б і Героя (звання Героя Соціалістичної праці – авт.). А так, ось ордени та медалі, грамоти всякі, – виносить з великої кімнати пакет з державними трудовими нагородами.

Найвагоміші – орден Леніна та два ордени Трудового Червоного Прапора. Окрім того, два знаки «Ударника 9-ої п’ятирічки», «Переможця соцзмагання» 1974 і 1978 років, медаль «За доблесний труд», золота медаль ВДНГ «За успіхи в народному господарстві СРСР».

– Як розпався Союз, то покупці за орденами приїжджали не раз. Трохи лячно було – хтозна, що за люди. Та я з ними в балачки не вступав, навіть ціни не питав. Хай краще діти-внуки граються – тяжкою ж працею зароблені. А гроші – то не головне. Я їх тепер не складаю – дітям та внукам роздаю. Життя навчило. На ощадкнижці до ста тисяч рублів пропало!

«За 25 тонн хліба зятю «Таврію» взяв»

Григорій Олександрович безхитрісно розказує, що зараз має хорошу пенсію – заробив за вік на гідне життя. 48 років у колгоспі пропрацював механізатором. На найтяжчій техніці трудився – на гусеничному ДТ-54, а потім прийшов новіший ДТ-75. Останні майже 13 років працював разом з тим ще й на колісному К-700.

– Зимою – на фермі, а по теплу – на полі орав, сіяв, косив. Зранку 630 літрів соляри як залив і, бувало, до двох часов ночі з кабіни не вилазиш, доки бак не спорожніє. Дві норми давав – це 26 га виорать. А як раніше було гусеничним, то 5-6 га встигав. Спасибі голові нашому покійному, Петровичу (Володимир Петрович Качкалда, тодішній керівник колгоспу «Дружба» – авт.), і платив же за це вдвойні. Воно тоді й охота була: діло зробить і заробить добре. Окрім грошей, тоді ж ще ж і хліба давали. Я вже на пенсію ішов, а в колгоспі ще 70 тонн мого хліба було! Таки при Брєжнєву про людей труда більше дбали. Хто трудився гарно, той і мав. Передовикам можна було машину взять без черги. За свої гроші, але ж давали, бо тоді то розкіш була. У 1996 році я отак купив для сина синього «Москвича» за 16 тисяч рублів. З книжки зняв, то ото і попользувався, бо далі пішла катавасія з тими грішми – пропали. А згодом вийшло зятю «Таврію» взять, то тоді в колгоспі 25 тонн мого хліба списали.

Григорій Олександрович розказує, що тоді колгоспникам, передовикам праці, не тільки платили добре, а й різні цінні подарунки до свят вручали щороку. Вказує на великий радіоприймач на столі, килим на стіні – з числа тих дарунків. А ще путівками закордонними нагороджували. Пономаренко побував двічі у Німеччині та Болгарії.

– Я перший раз у Германію як поїхав, то поміняв тільки положених 300 рублів. А були ми там два тижні – грошей малувато, та ще й додому гостинців треба накупить. А вже другий раз мені підказали, то поміняв на валюту тисячу рублів – додому килима привіз, одягу для жінки, дітей. Воно там хоч і недешеве було, але ж у нас таких дефіцитів було зовсім не дістать.

«Від роботи багатим не станеш»

Судячи з розповіді чоловіка, свою сім’ю, як на радянський період, він утримував дуже добре. Ще одна з ознак особливих статків Пономаренків – парове опалення, яке господар зробив у своєму будинку ще в 1990 році. Що примітно, система була з батареями, а не просто з трубами! На той час по всьому району будинків з таким комфортним опаленням у рядових трудівників була лічена кількість, а в Положаях – перший. Газ у Положаї провели тільки років чотири тому. Проте так, щоб вважатися заможною родиною, каже Олександр Григорович, вони не були. Система була інша.

– Від роботи багатим не станеш – це такий закон. А я ще й любив, щоб чесно все було, правильно. Щось украсти в колгоспі – і не помишляв такого ніколи. Корові клєверу на полі вкосить чи силосу набрать – таке було. Але тоді всі брали, якось вистачало і людській, і колгоспній худобі. Це нині он ферму колючим дротом загородили, як у концлагері.

У 1992 році Григорія Олександровича з почестями, газовою плитою і телевізором у подарунок як заслуженого механізатора-передовика провели на заслужений відпочинок. Механізатори ішли на пільгову пенсію в 55 років. Одначе й після того чоловік роботу не полишив, більше чотирьох років іще працював, допоки господарство не почало реформуватися. Його «залізного коня» – гусеничного алтайця ДТ-75 – вже списали, і Пономаренко попросив у голови колгоспу віддать йому у «придане». Після погоджень з районним начальством гусеничний переїхав у двір механізатора. Григорій Олександрович за технікою вмів дивитися, тож трактор був у хорошому стані – служить господарю і донині (фото на 1 стор.). Розжився згодом Пономаренко ще на причіп, на навісний реманент. Хазяйнує на землі і донині, правда, не без допомоги молодих.

Чоловік багато розказує про своїх дітей – видно, пишається ними. Каже, що син у нього вдався – також техніку любить.

– Трудящі діти, і батька поки слухаються. Хоч я і не вказую їм, як жити, – не люблю, щоб за моїм прикладом усе робили. У них – своє життя. Чим можу – допомагаю, а судьбу рішать – такого ні. Своє життя за колгоспною роботою пролетіло – як один миг. Тяжка праця в мене була, не думав, що і доживу до цих років. Хлопців моїх годів уже стількох немає! Правда, похоронили їх горілка та цигарки. А мені все робота та робота. Одне жалкую, що через неї зі своєю Вірою не нажився, не налюбився з нею…

Валентина БАТРАК