Катерина Сердюк, 70 років, з Дівичок. До її чепурненької хати з євровікнами йдемо з касиром сільської ради Вірою Івахно, 53 роки, прочищеною від снігу стежкою. Перед входом до оселі труситься від холоду кішка Вєста. У будинку, скрізь куди не глянь, – вишиті речі. На стінах – килими та картини, на диванах – покривала, на портретах – рушники, на ліжку одна на одну виставлені подушки у наволочках з вишитими візерунками. Фіранки на вікнах, шторка на печі та образи святих також вишиті господинею дому.

– А ось ці пасхальні серветки та весільні рушники я приготувала на продаж, – дістаючи з шафи своє рукоділля, каже вишивальниця. – Їх тут, ну дуже, багато. Подібних рушників вже з десяток продала. А оце ще вишила картину «Різдво Христове». Точнісінько таку вже оздобила в рамку і повісила у вітальні. Якби найшовся охочий, то й її б продала. Дорого за них не прошу. Кому треба, нехай телефонують на мій мобільний – 098-420-26-05.

Народилася і виросла Катерина Сердюк у Ковалині у багатодітній родині. Свого часу, закінчивши сім класів, дівчина пішла працювати на свиноферму. Каже, що у Дівички пішла заміж на зло своєму «першому коханню».

– Мій, на жаль, вже покійний Петро тоді підводою возив головного зоотехніка, тому частенько приїжджав до нас на ферму. Ото було, як померла його Галя, залишивши йому семимісячну дитину, Петро негайно вирішив знайти для своєї доньки Наташки маму. Він прийшов свататись, заздалегідь, не питаючи про це мене, якраз перед моїм днем народження. Я ж відразу погодилася вийти за нього, бо мій хлопець незадовго до цього знайшов іншу...

Нас у батьків було семеро. Я народилася четвертою, а заміж пішла найпершою. Старші мої сестри, коли закінчили школу, подалися до Києва. Вони й мене з собою кликали, та я не погодилася, бо матір жалько було залишати з трьома моїми братами. Доля мені судилася бути сільською. Спочатку на фермі ходила біля свиноматок, а на пенсію пішла з «дитсадочка», – посміхаючись, каже жінка, – телят випоювала. А загалом, на роботі мене не підганяли, бо була працьовита. Про це, мабуть, і Петру сказали, бо чого ж би він вчепився за мене.

Весілля у Ковалині було невеличке. На голову я наділа вінок і лєнти, які купила у базарі. Ага, ось що я пригадала. На наше сватання я свого батька привезла підводою з Єрківецької лікарні. (Дуже хворів він тоді). Було, після того, як пішли свати, він підізвав мене до себе і каже: «Катю, ти на себе береш дуже велику відповідальність. Та вже як надумала йти на дитину, то не дай Боже, щоб ти її обіжала». Так сказав, бо в дитинстві жив при мачусі. А той хлопець, з яким я гуляла, було, як перестрів та й питає: «Катю, ти думаєш, що ти робиш? Там же дитина...», а я йому й відповідаю: «Думаю! Дитина залишилася без матері, а я – без вірної любові. Відчепися від мене раз і назавжди». Але,  ніде правди подіти, я його любила.

Пам’ятаю, як збиралася я до батьків Петра, то всі люди, які проводжали мене, плакали. Плакали, що я їхала до вдівця. Як приїхали ми у Дівички, а тут люди ще більше тужать. Плакали навзрид. Ну, а як сіли ми за стіл, я глядь, а Петрова кума сльозами аж заливається. Вона знала, що перед нашим весіллям я подала заяву йти вчитися на агронома. А тут на тобі – чуже дитя прийшла глядіти...

Отже, сидимо ми за столом, а я все виглядаю, де ж це Наташка (донька Петра), бо платтячко і віночок привезла для неї. Коли ж свекор виносить її, заспану, із спальні, а вона як вигукне: «Мамо!», і бігом попід столом, не до батька свого, а до мене. Півтора року їй тоді було...

А загалом, життя мене не балувало. Жила я зі свекрами та ще – й із зовицями... Але ніхто не знав, що мені тут трудно було. Поки я жила з ними, поки й вдавала із себе щасливу жінку. Ну, а вже коли перейшли у нашу новозбудовану хату, то стала і справді щасливою – мій Петро був дуже доброю та хорошою людиною.

У новій хаті в нас народилося два сини – Михайло та Сергій. Так, старший син зі своєю другою дружиною – Людмилою – проживають в Одесі. Наприкінці цього літа, у свої 47 років, він вперше став батьком. У нього народився син Владислав. Найменший мій син – Сергій – з невісткою Лідою, донькою Мариною та сином Володимиром живе у Борисполі. Наташка ж, якій не пощастило у подружньому житті, виховує доньку Інну.

P.S. Редакція «Вісника» дякує працівникам Дівичківської сільської ради у підборі героїв для наших публікацій.

Олена МАТВІЄНКО

Фото автора