Мами не стало, коли Костя відпочивав у Єгипті. Вона померла від інсульту, встигнувши прошепотіти сестрі: «Нехай забере кота». Коли Костя повернувся додому й прочитав телеграму, відразу рвонув маршруткою у село.

…Із траурної фотокартки мама дивилася сумно й лагідно.

– Не вірю, – сказав він у мобільний своїй Соні. – Не вірю, що вона померла. Навіть заплакати не зміг, уявляєш?

– То чого було їхати? – «втішила» подруга життя. – Що там робить?

– Про що ти?! – перебив роздратовано Костя й подумав: «Знайшов кому душу відкривати». – Я днів зо три тут побуду, порядок наведу. До того ж мама заповіла мені кота...

– Кота? – зойкнула Сонька. – Мені ще цієї тварюки в хаті бракувало, терплю тебе, а тепер ще й твого сільського кота?

Розмовляти далі було безглуздо. Хіба зрозуміє ця обмежена жінка, що діється в його душі?

Соня була не коханою жінкою, а вдалим комерційним проектом. Її батько, впливова у місті людина, рухав Костянтина угору в податковій, і за це йому доводилося терпіти стервозність Соньки й приділяти мінімум часу матері. Соня не могла терпіти «периферійного духу». Мама сумувала в селі за єдиним сином, а тепер пішла назавжди.

«Нехай хоч лікті кусає, а кота заберу!» – заприсягся подумки Костя. Кіт, якого заповіла мама, мав містичну біографію. Він з’явився на дев’ятий день після смерті батька. Білий, пухнастий, прошмигнув у хату і застрибнув у крісло батька.

– У ньому Миколина душа, – казала мама. – Він муркоче так, ніби в коханні зізнається.

Окрім того, пухнастик утамовував біль у суглобах, лікував від безсоння. Ось тепер хазяїном цього котяри має стати Костя.

– Як тебе звати? – усміхнувся, запускаючи пальці в ніжну котячу шубку.

– Котя! – сказала тітка. – Майже твій тезка. Тільки у нього дев’ять життів, а в тебе – одне.

Котею кликала Костю бабуся, яка завжди рятувала від батька, розгніваного черговою витівкою сина. Котиком називала, сміючись, Тетяна, дівчина із зеленими очима, через яку дванадцять років тому він заледве не втратив найкращих друзів. Гнучка, легка, зваблива... Не дивно, що троє друзів не змогли поділити її між собою. А місце, в якому вони познайомилися, також було «котячим». «Кіт у чоботях» – так називався ресторан на березі Дніпра. Колись троє друзів, випускники політехнічного, набиралися тут сил перед ривком у доросле життя.

Тут він уперше поцілував Тетяну, збагнувши, що пропав назавжди – кращу за неї годі знайти. І була чарівна ніч із тихим плюскотом хвиль, хором цвіркунів та зірками, що падали, і дивне співпадіння у всьому – словах, емоціях, бажаннях. Наступного дня, на догоду похмурим друзям, він вирішив не йти на побачення. А ті, вже підбадьорені пивом, радісно переконували: «Таких у тебе ще тисяча буде!»

І ось підсумок: один одружився «по зальоту», тепер дому не тримається, інший – досі парубкує, а Костик спить з нелюбою через вигоду. Не було більше таких Тетян, не було…

Розвіяти нудьгу та побувати в «місцях бойової слави» подався до ресторану. Замовив пляшку коньяку, маслини й лимон. Їсти не хотілося, тим паче танцювати. Хотілося спокою і споглядання, а ще – пом’янути маму й побути на самоті, а це найлегше серед незнайомих людей.

У голові роїлися думки… «Мені вже 35 років, а чого я досяг? Посварюся з Сонькою і мені під зад на роботі дадуть. Квартира? Не моя. Дітей немає… А все могло скластися інакше. Якби одружився тоді з Тетяною, жив би з мамою. І не померла б вона так рано. Працював би на заводі, куди довго кликали інженером, діточок виховував би».

Коньяк скінчився, Костя захмелів і загубився в часі. Раптом різко війнуло теплом, Костя опинився на освітленому майданчику, де грала музика, дзвеніли келихи. Тут він побачив, що в обіймах якогось типа кружляла... його Таня.

Костя наблизився до парочки й, схопивши Таню за плечі, різко повернув до себе. «Ти – моя!» – сказав він й підняв дівчину на руки.

…Отямився Костя у маминій хаті. Обличчя, волосся були в крові, у грудях боліло.

– Півсантиметра – і могли б убити, – сказала тітка, обробляючи рану на скроні. – Тепер зрозуміло – він віддав тобі своє життя.

– Хто-о-о? – стогнучи від болю, перепитав її Костя. Але тітка махнула рукою й пішла на кухню робити улюблені млинці пораненому племінникові.

Приголублений і ситий Костя лежав на дивані й намагався згребти докупи нічні спогади: він справді зустрів Таню чи просто обізнався? На стіні цокав годинник, гудів на кухні холодильник, усе, як завжди, але чогось бракувало.

– А де кіт? – підхопився Костя.

– Нема його, – змахнула сльозу тітка. – Загинув цієї ночі наш Котя. Вранці я його на дорозі знайшла, під колесами загинув.

– Як загинув?! – не повірив звістці Костя. – У котів дев’ять життів, ви ж самі казали!

– Ось він і віддав одне тобі, – схлипнула тітка Люба.

– Маячня якась! – прошепотів Костя і відчув погляд.

Мама. Вона посміхалася йому з портрета на стіні сумно й лагідно...

Сергій Бордун