Наша газета вже повідомляла, що у зв’язку з сильними морозами в Переяславі було організовано кілька пунктів обігріву. Найбільше їх створено в структурі центру соціального захисту пенсіонерів та інвалідів, зокрема, один – у спеціальному житловому будинку, що на вул. Кузнецова, 37 (неподалік окружної дороги в напрямку мікрорайону Карань). Не так давно саме тут знайшов місце для порятунку від холодів та і взагалі свого злиденного життя корінний переяславець Михайло Зражевський (57 років).

У просторому будинку-садибі чисто і затишно. Тут постійно мешкають двоє людей похилого віку, які не мають власного житла. З ними працюють соціальні працівники. Є тут автономне опалення, готується гаряче харчування. Михайлові Зражевському надали кімнату, розраховану на двох людей. Поки що він проживає в ній один. Після того, як поселився, перевіз сюди свій нехитрий скарб, що вмістився у невеликій сумці: одяг, приладдя для гоління, а ще невеликий транзисторний радіоприймач. Він стоїть на вікні, і з нього постійно негучно лунають різні популярні пісеньки. На прохання кореспондента «Вісника» чоловік розповів про свою непросту життєву ситуацію.

– Ви, мабуть, ніде не працюєте? 

– Так, офіційно я не працюю вже багатенько років, тому що на одне око не бачу. У мене була катаракта, в Києві зробили безкоштовно операцію, але інвалідності не дають.

А в минулому я постійно працював: у «Сільгоспхімії» механізатором, також тривалий час в переяславському громадському харчуванні – продукти на мотоциклі розвозив. У мене була дружина і син. Та з ними вже давно розстався і ніяких стосунків не підтримую.

Проживав я постійно на Підварках. Та колись давно сталося так, що мою хату спалили. Я переселився до невеликого сарайчику, що на моєму подвір’ї. В ньому останні роки і жив сам. Опалення там немає. Було холодно. Та одна жінка, що працювала на прийомі металобрухту, дала мені піч-буржуйку. Ну, що ж: поки топиш – тепло, а перестає горіти, то одразу ж стає холодно. Я вже і на двері рядно вішав, щоб з них не дуло, не допомагає. Хоча, коли невеликі морози, перебитися ще можна. Наприклад, всю минулу зиму я так і прожив. На їжу заробляв, де міг. Ну, пляшки позбираю та поздаю, в магазині одному біля педуніверситету замітав. У магазині тепло, можна було до дев’ятої вечора грітися. А потім вже йшов до себе топити піч. Дров для неї в Переяславі є де назбирати.

– Як же ви потрапили сюди?

– Мені мер міста допоміг, Олександр Шкіра. Він там від мене недалеко проживає. Можна сказати, сусід. То я пішов до нього на прийом, кажу: «Так і так – неззя жить». Відповідає мені: «Міша, поки тепло, потерпи». А вже, коли вдарили сильні морози, доводилося топити цілу ніч безперестанку. Прийшов до нього знову, а він направив до Раїси Голованової, яка є директором оцього соціального центру. Вона вже направила сюди. Тут мені нормально, тепло. Я приніс сюди деякі свої речі. У мене своїх речей повно. Ось, бачите, які ботинки теплі! Мені б хотілося тут і залишитися. Балакав про це з директором, то вона каже: «До квітня, а потім, можливо, підшукаємо вам таку роботу, що чи замітати там, щоб на півставки». Я згоден робити тут будь-яку роботу, яку зможу. Бо діватися мені нікуди. Я не п’ю, і ніяких таких друзів у мене не було. Ніхто до мене не приходив.

Леонід МІЛЮТІН