Павло та Марія Харченки з Харківець 17 лютого ц. р. відзначили «діамантове» весілля. За 60 років подружнього життя вони пережили немало труднощів та радощів, які траплялися на їхньому шляху. Та попри все це старенькі на схилі своїх літ дають одне одному раду. А ще вони задоволені від того, що з ними проживає їхній старший син 59-річний Григорій, який підсобляє по-господарству.

Минулого тижня внук Харченків 33-річний Олександр, який із сім’єю мешкає у Переяславі, запросив до своїх рідних людей кореспондента «Вісника».

«То кіно було, а не сватання»

У кімнаті, де стоїть піч, за столом сидить сивочолий хазяїн помешкання 85-річний Павло Захарович, і в окулярах читає газету.

– Тут про Юрія Луценка (екс-міністр внутрішніх справ, – авт.) написана вся правда, – відкладаючи вбік газету, каже чоловік. – Цілу сторінку не пошкодували на нього...

– Ми стонадцять газет передплачуємо, – сміючись додає дружина господаря 82-річна Марія Олефірівна. – У кожного вона своя. Я ж, коли листоноша принесе «Вісник», то нікому його не дам, аж поки не перечитаю все, що там надруковано. А сімейними історіями аж зачитуюся.

Павло та Марія Харченки народилися і виросли у Харківцях. Тож знайомі вони із самісінького дитинства. Разом і в школу, а згодом і на роботу ходили.

– Після сьомого класу я пішла на ферму, – згадує господиня дому. – Тоді по вісімнадцять корів два рази за зміну видоювала. А ще ж треба було попорати їх та гній відгребти. Ой, як подумаю про те життя, то путнього нема чого й розказати.

– А я тоді працював обліковцем на фермі – записував та перегонив на сепараторі молоко. Ото тоді, коли вона була доярочкою, я й надумав посватати її. Мені 25, а їй 22 виповнилося, – пригадав господар.

– То кіно було ціле, а не сватання, – залилася сміхом Марія Харченко. – Прийшов він до мене із хлібиною та зі своїм братом Захаром. Той брат, як був тверезим, то не дуже балакав. Я тоді саме шось шила на машинці, а мої батько та мати на печі лежали. Як же матері було боляче, коли потрібно було вшанувати (пригостити, – авт.) сватів, а не було чим. Я й знала, шо вони прийдуть, але  бідність була така, що страшний суд.

Так, посідали ми на стільці та давай за те, за се балакати, а Захарій ходив-ходив по хаті, а тоді витіг пляшку з карману і... на стіл. Що ж тут робити матері?.. Вона встала, крутінь соломи кинула в піч, підпалила її та ото так насмажила яєчні на закуску.

– О-о-о, її мати не відразу погодилася віддати свою доньку за мене. Після нашого візиту приходили ще мої батько й мати, – каже хазяїн. – Вони й домовилися про дату одруження. Так ми розписалися 27 січня, а 17 лютого відгуляли весілля.

– У чому була на весіллі? У корсеті, який передався мені у спадок від матері, лляній сорочці, спідниці та теремку (вінку, – авт.) зі стрічками. До речі, мій корсет, у якому я дівувала й досі он там у кімнаті зберігається. Гришо, – господиня звернулася до свого сина, – а принеси-но його сюди. Тоді мода була на корсети й спідниці з широкими полями. Такі костюми мала кожна дівчина – у тієї він чорний був, а в іншої – коричневий. Ой, як згадаю, як же жарко було гуляти у такому одязі на Зелену неділю. Довго я зберігала ще й полотняну сорочку, але невістки її вже десь діли. Ну, а цей корсет я приказала їм не займати. Авжеж, якби він був більшого розміру, то й зараз носила б його, – тримаючи у руках стародавню одяганку, сказала бабуся.

– А ось на цій фотографії мати у сорочці, яку вишила сама, – каже Григорій, який час від часу виносив з сусідньої кімнати то одні, то інші фотографії. – А на шиї тут у неї низки з намистом і срібний ланцюжок, які перейшли їй від моєї бабусі. 

«Стареньку хатинку купили у поліцая...»

– Коли я ходив до шостого класу (старенька школа тоді у Харківцях була), то у село саме увійшли німці. Після визволення я пішов до сьомого класу та відучився лише одну чверть, забрали мене, 18-річного юнака, в армію на Владивосток. Там з японцями я воював, – згадує сивочолий дідусь, і дістає з коробочки бойові нагороди. Разом з ювілейними їх тут більше десяти. – Життя було таке важке, що й не хочеться згадувати.

У подружньому житті у Харченків народилося троє синів. А нині вони пишаються ще й своїми чотирма онуками та правнучком Андрюшою.

– Як відгуляли весілля, то Павло забрав мене до своїх батьків. Там ми прожили два роки, а потім продали корову і за виручені 900 рублів купили на цьому ж дворищі стареньку хатинку, у якій перед цим жив поліцай. Там ото ми жили у тій хатині і будували нову – з солом’яним дахом. У ній ми прожили з років двадцять, а після того, як почалися пожежі, вже збудували ось цей будинок.

– А загалом, нам дуже добре, що Гриша живе з нами. Він і попорає хазяйство, і на городі підсобить, і до магазину сходить. Раніше він жив у Києві, а після того, як на заводі отримав травму, повернувся додому.

«...А меблі купила у єврея»

– Та ні, піч я мало коли топлю. Минулого року вже й паски не здужала попекти, – жалкує Марія Олефірівна. – Та шо там казати, я ще й храм не відбувала того року, – у лікарню потрапила. Камені у жовчному...

Хто хату білить? Невістка Дуся, спасибі їй за це. Ото приїде з Києва, і поприбирає, і попере, і на вікна почіпляє. Та й на городі вона пахає, і в банки овочів понапихає. Консервує всього багато, і їй, і нам на зиму вистачає.  Невістка Люба, дружина середнього сина, також хороша, але бідолашна хворіє. Їй і свого хазяйства вистачає. У Дем’янцях вони живуть.

– Зараз добре, шо газ провели. А колись не було чим палити у печі, то ходили на поле та солому крали. Нав’яжемо з неї кулів і так ото топимо в хаті. Тоді через холод всі на печі ховалися. А ось, як 1970-му році звели цю хату, то вже і торф, і брикет, і вугіль купували. Все це під двір привозили.

У кімнаті на стінах висять портрети, а на них вишиті рушники. Звертаю увагу, що телевізор стоїть на стародавньому комоді.

– Ой, то ціла історія була з оцими меблями.. Одного дня я пасла череду, коли ж ввечері приходжу додому, дивлюсь, а в хаті на столі телевізор стоїть. Син Вася взяв його у розстрочку, і мені нічого не сказав. Ну шо ж, тумбочку для нього треба... Якось дівчата на фермі кажуть: «Збираємось до Києва по комісійні меблі. Якщо хочеш, поїхали з нами». Ну, й поїхали ми три жінки вантажною машиною. Зайшли до комісійного, а там якась жінка позвала нас до квартири єврея, який спродував своє добро, бо кудись виїжджав. Так я тоді і шість стулів, і круглий стіл, і цю тумбочку та ще й буфет купила за «копійки». Он, там у тій кімнаті древній він стоїть.

Свого часу Павло Харченко працював трактористом та комбайнером. А ось на заслужений відпочинок він пішов з посади обліковця тракторної бригади, що була у колгоспі ім. Ілліча. Його ж дружина Марія, як покинула ланку, 10 років пропрацювала на пошті, а перед виходом на пенсію трудилася на фермі – свиней порала.

– Хочемо через газету подякувати нашому фельдшеру – Віктору Самійленку. Він такий молодий, і дуже уважний до людей нашого віку. Віктор Юрійович частенько заходить до нас, бо чоловік без медичної допомоги вже не може жити. Тож дякуємо фельдшеру за те, що він і ліки випише, і сам же їх принесе, бо в селі немає аптеки, – сказала господиня.

Олена МАТВІЄНКО

Фото автора