На цьогорічному фестивалі «Мистецькі береги Переяславщини» село Ташань вперше за останні роки представило свій співочий колектив – «Надія». Його учасниці – чотири літні жінки, одягнені у стародавні сорочки й червоні передники – одразу сподобалися глядачам. І не лише з поваги до їхнього віку (троє з них розміняли сьомий десяток), а через навдивовижу чисте звучання голосів та особливу щирість виконання народної пісні.

«Ми на сцену вийшли, прості, сільські… Такі, як єсть»

Перебуваючи у Ташані, разом із сільським головою Віктором Кужільним їдемо в гості до учасниці «Надії» Марії Вакуленко, 72 роки, у якої мають зібратися інші подруги по колективу. По дорозі забираємо Євгенію Кривошею, 69 років.

– Господи, куди це нам треба їхати, не пойму, – сідає до автомобіля жінка.

– Назад, туди де були, у Переяслав виступати. Ви ж не всі пісні доспівали, – жартує Віктор Кужільний.

– Поїхали наче для сміху, а тут таке. Не гадавши й не думавши. Та уже ж і фотографірували нас, і «Альта» брала інтерв’ю. Оце так артісти, – сміється жінка.

У Марії Вакуленко на нас уже чекають Ганна Середа, 75 років, та Софія Тканка, 70 років. Жінки ніяк не можуть зрозуміти, чому до них така увага.

– Ми вийшли прості, сільські, в сорочках та фартушках. Вобщєм такі, як ми єсть. А інші учасники – в костюмах, плахтах, такі причоски, понакрашувані, у всіх музика, – каже Ганна Середа.

– Так переживали, боялися. Нас інші колективи підтримували: «Бабулі, ми будемо за вас вболівати», – додає Софія Тканка. – Глядачі нас так гарно приймали, аплодували. Деякі люди навіть плакали, коли ми співали.

«Батюшка нас освятив, ото ми й вдало виступили»

Троє учасниць «Надії» співають у місцевому церковному хорі. Теплий прийом з боку глядачів фестивалю та учасників жінки вважають Божим благословінням.

 – Отець Іоанн після водосвяття ходить по хатах і людей освячує. Ми якраз збиралися їхати, а тут він на поріг. Зайшов у хату, освятив перед поїздкою. Ото Бог нас і благословив на виступ, – говорить Марія Вакуленко. – Батюшка дуже задоволений, що беремо участь у самодіяльності. У першу чергу нас привітав із вдалим виступом, дякував. Ми йому кажемо: «Більше не поїдемо». А він: «І костюми вам замовлю, і повезу».

У Переяславі колектив «Надія» виконав п’ять пісень. А взагалі, зазначають учасниці, репертуар у них великий. Може, й двісті пісень.

– Є й українські народні, й російські. Всі пісні життєві. То про маму, то про сина… Наш колектив «Надія» уже більше двадцяти років співає. А тоді ж таке: та сина поховала, та – чоловіка, я – онука… І ми зупинилися були, застряли. А це вже онучку моєму п’ятий рік... І ми вийшли знову співати. Ото плачемо-плачемо, а тоді станемо співати, то й легше стає. Але пісню про сина співати без сліз не можемо. На сцену з нею не виходимо, щоб не розплакатися, – розповідає Марія Вакуленко.

Як кажуть учасниці, жодне свято в селі, без них, «бабушок», не обходиться.

– Подаємо приклад молоді, а ніхто ж із них співати не хоче. Молоді з клубу тікають, як оце такі пісні співають. Кажуть: «Треба веселіше, бо заплачемо». Їм якби тільки стрибати. Оце і в Переяславі таке ж, молоді там не було, – бідкається Ганна Середа.

«Слова пісні є, а мотив самі підберемо»

На репетиції жіночки збираються у котроїсь із учасниць вдома. Самі їх на голоси розкладають, якщо треба, і мотив пісні придумають, і слова, які хочуть, додадуть.

– Оце якусь пісню нову в клубі почуємо, хор, наприклад, до нас приїжджав. До дівчат пішли, вони нам слова записали, ми вже вивчили. А бува, по радіо почуємо нову пісню чи в телепрограмі «Фольк мюзік». Оце в газетці знайшли «Сповідь сина». Одні слова, а ми й мотив підібрали. У нас є такий чоловік, який нам в Інтернеті пісні шукає. Почуємо дві строчки пісні і йому дзвонимо. Він нам слова перепише, принесе. Ми вже зібралися тут і розучили, – розповідають наперебій жінки.

Питаю, хто з родичів підтримує їхнє захоплення піснею.

– Мій чоловік каже: «Тобі, аби співать». Ось і сьогодні питає: «Хто це звонив?» Кажу: «Сільський голова, Іванович». – «О, то оце вже мені знову поратися ввечері самому, йди співай». Пускає, але сердиться, – каже Євгенія Кривошея.

– Та й мій пускає. Другий раз бурчить, а я зібралася і пішла, – додає Ганна Середа.

– А ми з подругою Софією в селі самі живемо. Донька моя в Переяславі. Я похвалилася, що їдемо виступати. А вона: «Мамо, та ви вже мов і старі». А як почула відгуки про нас, так дзвонить: «Які ви молодці. Я жалкую, що не пішла», – зазначає Марія Вакуленко.

Юлія Строчинська

Фото автора