29-річна Тамара Павлюк навчилася вишивати хрестиком ще в дитинстві. З цим улюбленим заняттям вона не розпрощалася й донині. На її вишиті картини, які висять на стіні у рамках під склом в офісі ТОВ «Кло-карта», що на вул. Шевченка 9/16 у місті, звернув увагу водій «Вісника» Олександр Кочубей, коли отримував там талони на пальне. Після цього там побував наш кореспондент.

«У дитинстві я тихцем відрізала канву і брала нитки з бабусиної скриньки» 

Обідньої перерви за столом у кріслі-вертушці сидить Тамара Павлюк. У її руках – канва та голка із заправленою кольоровою ниткою. Вона вишиває картину із сюжетом популярним наприкінці 1980-х років.

– Вишивати мене навчила бабуся Ліза у дев’ятирічному віці, коли я приїжджала до неї в Тарасівку на літні канікули, – розповідає жінка. – До речі, бабусі вже під 90 років, а вона й досі вишиває. Було, у дитинстві дуже хотілося вишивати, а матеріалу для цього не було, я тихцем залазила під ліжко, де у бабусиній скриньці лежало все, що треба для цього діла, і відрізала канву та нитки, які бабуся розпускала з кольорових хусток. Адже тоді муліне і тканина для вишивки були дефіцитом. Аби вона мене не лаяла, я ретельно все ховала у своїй сумці. А вже коли поверталася додому, то здавалося, що щасливішої від мене дівчинки на світі не було. Звичайно, що вона здогадувалася про маленьку крадійку, але не лаяла. Хіба що одного разу, коли бабуся відібрала та відклала нитки для килима, а я частину їх поцупила. По них вона «прилетіла» до Переяслава відразу, як тільки помітила. Я тоді від сорому сиділа, як мишка, і тільки очима кліпала. У неї ще одна внучка є, але Ірі до вишивки байдуже.  

Тамара каже, що у школі на уроках трудового навчання вона вишивала рушники, коли інші – серветки.

– Так, пам’ятаю свою найпершу роботу: в 11 років я вишила картину з грибочками та травичкою. Вона збереглася й донині. А загалом я, коли беруся вишивати, то завжди доводжу до кінця – оправляю роботу в рамку, яку купую чи замовляю у магазині «Сонях». Вони недешеві. Та ні, чоловік мені не дорікає, бо я не завжди кажу йому правду щодо їх ціни, – сміється. – А загалом, я чотири роки вже тут працюю. Моя начальниця з Києва Наталія Малєцька, якби побачила тут мої картини, то напевне б оцінила, бо вона полюбляє творчість.

Вишивати люблю на сюжети різноманітної тематики. У моєму комп’ютері є спеціальна програма «Stitch Art Easy», яка розбиває на клітинки будь-який заданий малюнок і навіть фотографію. Хто з вишивальниць її не має, рекомендую встановити, – радить жінка.

У 10-му та 11-му класах
вишивала ікони

До офісу зайшла подруга Тамари переяславка Марія Крошка, 24 роки, яка свого часу навчалася вишивальній справі (має 5 розряд) у художній школі та в ПТУ. Дівчина каже, що завдяки Інтернету та спеціальним журналам вона освоїла технологію ще й вишивки стрічками.

– А ще я придбала гарну книжку «Фантазії зі стрічок». У цій, а загалом як і в будь-якій справі, головне, щоб було натхнення – без нього творчості не буде. Зараз сиджу за картиною «Букет лугових квітів». Ще тільки почала вишивати, але знаю, буде гарний результат, – сказала дівчина і пішла у справах.

На стінах в офісі висить чимало картин на різну тематику: «Іриси», «Зима», «Осінь», «Закохані»... Є тут робота, яку Тамара вишила у 14 років нитками тьмяних відтінків, які були за радянських часів, та три ікони. Над двома з них (Казанської Божої матері та Миколи Чудотворця) вона працювала, ще будучи старшокласницею. Є тут виріб «Натюрморт», вишитий бісером. Полуниці на ньому, ніби справжні! На стільці стоїть фотографія, де Тамара в 21-річному віці стоїть посеред беріз у власноруч вишитій лляній сорочці. Каже, що вишила її тоді за три тижні, а узор запозичила з рушника. Зараз вона вишиває відразу три картини – дві на роботі, одну – вдома.

– Мій 11-річний син Діма також полюбляє вишивати. Вже має сім своїх маленьких картинок: «ялинка», «яблучко» і подібне, – говорить жінка. – У грудні ми переїхали до Єрківець, бо у місті продали свою хату, щоб збудувати новий будинок. Тож тимчасово проживаємо з батьками чоловіка у їхній хаті.

Ну, а вишивка для мене це таке задоволення, що не знаю як і передати. Без неї не можу й дня прожити. У великі свята та в неділю не вишиваю, бо гріх. Інші радіють святам, а я мучуся, бо не можу займатися улюбленою справою. Швидше б збудуватися та прикрасити стіни своїми картинами. Їх у мене чимало вже є.

Іноді відвідувачі мені пропонують організувати виставку цих робіт. Дехто просить, щоб я продала котрусь із них. Так мені шкода прощатися з будь-якою з них. Було, своїй найкращій подрузі Тетяні Яровій я подарувала дві свої картини. А в кабінеті Анатолія Загребельного, керівника «Київоблстандартметрології», є вишиті мною портрети Шевченка, Хемінгуея, Че Гевари.

А загалом, вишивка – це дороге задоволення. Особливо для тих, хто не може легко прощатися зі своїми виробами, аби продати їх. Ось ці «Соняхи», – показує на картину, що на стіні, – якби хто купив, то віддала б за 4 тисячі 700 гривень.

Олена МАТВІЄНКО

Фото автора