Віктор Дзюба: «Фотографуватися з начальством, щоб потрапити у газети на перші сторінки, – такого не було прийнято»  

Віктор Корнійович Дзюба (72 роки),  років, заступник голови Переяслав-Хмельницького райвиконкому у 1973-1979 рр., голова райвиконкому у 1986-1995 рр. За роки своєї діяльності йому доводилося співпрацювати з багатьма керівниками різного рангу, але найчастіше згадує кількох. 

– Я тільки почав працювати заступником, і тоді це була єдина така посада в апараті, а райвиконкому  до роз’єднання в 1975 році підпорядковувалися і місто, і район. Так ось з області зателефонували, що приїде заступник голови облвиконкому (головою був Лисенко Іван Петрович) Капітанюк Степан Павлович.  Він відповідав за капітальне будівництво. Сказали, що прибуде на 10 годину, і рівно в цей час він зайшов до кабінету. Я підготувався до розмови, щоб чогось не забути, написав для себе з десяток питань. Капітанюк їх уважно вислухав, а потім каже: «Вікторе, якщо ти хочеш щось вирішити, то з начальством треба говорити про одне-два питання, тоді вони вирішаться. А якщо десять – не вирішиться жодне».  Для мене це був урок на все життя. Тоді я попросив допомогти із  реконструкцією площі біля автовокзалу. Була проблема з асфальтуванням, не вистачало бітуму. Капітанюк сказав  передзвонити йому назавтра о 10 годині. Наступного дня на станції вже стояв вагон із бітумом.

Потім Степан Павлович приїжджав до Переяслава щовівторка – проводив засідання штабу з будівництва госпіталю, я також працював у його складі.  Госпіталь зводили за кошти резерву Ради Міністрів України, тож раз на два-три місяці на будівництво навідувалися навіть міністри, інше високе керівництво. А постійно від Ради Міністрів будівництво курирував Халапсін Володимир Миколайович. Коли постало питання будівництва житла для персоналу госпіталю, а йшлося про майже тисячний штат, хотіли в Циблях поставити дев’ятиповерховий будинок. Я тоді запропонував перенести будівництво у місто, аргументуючи доцільність цього. До моєї пропозиції дослухалися і, здається, в 1974 році у Переяславі почали зводити першу дев’ятиповерхівку.

 При Степану Капітанюку було розпочато чимало й інших значних будівництв. Наприклад, об’їзна дорога за містом – 10,2 км асфальтованої траси, яка обійшлася в один мільйон карбованців, збудована завдяки його старанням.  Степан Павлович був відмінним координатором, розумним і авторитетним заступником. І поступово до нього почали з різними питаннями звертатися частіше, ніж до перших осіб в області. Таке не віталося, і невдовзі Капітанюка перевели начальником Київського метрополітену. Після того я з ним іще періодично зустрічався вже просто по-приятельськи. Це була дуже порядна людина, дисциплінований, пунктуальний і доступний керівник, грамотний будівельник – кандидат технічних наук. 

Коли я працював уже головою райвиконкому, близькі ділові стосунки в мене склалися із Сіньком Василем Даниловичем, на той час заступником голови облвиконкому з сільського господарства. А ця галузь народного господарства була визначальною у всій роботі. Про Сінька ж у мене була думка як про практичну і знаючу господарство людину, як керівника з великим досвідом роботи і вмінням дохідливо й просто вирішувати питання.

У 1987 році в районі валовий збір зерна  – 140 тис. тонн. З них 50 тис. тонн мусили продати державі. На той час в районі було розвинене тваринництво – майже 70-тисячне поголів’я ВРХ, з яких 22 тисячі корів, та ще 30 тисяч свиней. А концкормами район був забезпечений на 30-40 відсотків. Ось із цим питанням я й поїхав до Василя Даниловича. Він з розумінням вислухав мої аргументи щодо продуктивності тваринництва, розрахунки і погодив зменшення плану продажу зерна державі на 15  тис. тонн. Це було надзвичайно важливо для розвитку району і на подальші роки, бо в кожному господарстві залишалося додатково майже по тисячі тонн хліба. З Василем Даниловичем спілкуємося й нині, коли він приїздить на зустрічі поліського земляцтва.

Дуже часто доводилося спілкуватися з Хорозовою Людмилою Іллівною, заступником голови облвиконкому з питань культури і народної освіти. Вона теж часто приїжджала до Переяслава, багато зробила для розвитку цієї сфери, причому, не тільки ансамблями займалася. Вона сприяла будівництву багатьох об’єктів цієї галузі, особливо допомогла нашим музейникам.

Загалом, у ті роки приязні стосунки чи дружба з керівництвом складалася безвідносно до грошей чи частувань, як іноді кажуть. Підхід був такий: хто на місці добре працював, мав хороші показники з виробництва, того й поважали, і з області помагали, з тим і приязні стосунки складалися, а часом і дружба. Але фотографуватися з начальством у нас не було прийнято, щоб у газети на перші сторінки – ні. Тоді трудівників ставили наперед. Тому і знімків таких майже немає в моєму архіві.  

Михайло Харченко: «Трасу на Дніпропетровськ зробили на совість. Вона й зараз, як лялечка!»

Михайло Харченко, 58 років, голова районної ради з 1998 по 2006 рік:

– Найчастіше згадую колишніх керівників Київщини, таких, як Василь Сінько, Анатолій Засуха, Микола Баранюк та свого земляка (уродженця Поліського краю) Миколу Приймаченка.

Добре запам’яталася зустріч з Анатолієм Засухою, який очолював Київську обласну адміністрацію у 1990-х роках, коли він приїжджав на офіційне відкриття ділянки автошляху Бориспіль – Дніпропетровськ, яке відбулося наприкінці 1999 року поблизу с. Циблі. До речі, цей відрізок шляху, починаючи з 62 км до кордону з Черкаською областю, будували працівники Броварського ДБУ-50 за виділені кошти з держбюджету два роки. Зробили на совість, на роки. Дорога там і зараз, як лялечка. А загалом, свого часу Анатолій Андрійович відвідував Переяславщину частенько. Пам’ятаю, як на День Перемоги у циблівському госпіталі він разом з тодішнім Президентом України Леонідом Кучмою вручав ветеранам Великої Вітчизняної війни іменні годинники, а для всього закладу подарували холодильники та телевізори.

У 1990-х роках  було модно організовувати об’їзди районів Київщини за визначеними маршрутами. А возили в такі поїздки керівників районів голова обласної ради Микола Баранюк, а згодом – Микола Приймаченко, який його змінив на цій посаді. В цих поїздках ми всіляко обмінювалися досвідом сільськогосподарської діяльності, вони були надзвичайно корисні.

З Миколою Приймаченком, Василем Сіньком, колишнім головою Державної комісії з відселення 30-кілометрової зони після аварії на ЧАЕС, а також із землячкою Галиною Клоченок, яка переїхавши до Києва, займала посаду начальника управління з ліквідації наслідків чорнобильської аварії, я співпрацював тісно, коли допомагав вирішувати своїм землякам проблеми, пов’язані з переселенням.

Записали Валентина БАТРАК,

Олена МАТВІЄНКО