– Дівчата, мов у рай потрапила. Яка природа, тиша. А повітря! – столична пані Тамара, яка нещодавно перебралася жити в дачний будинок у селі,  ділилася враженнями у саду за чашкою чаю зі своїми новими подругами-сусідками. – Це не асфальтом у місті дихати і не півдня в транспорті висиджувати. Як же вам пощастило в такій благодаті жити!

– Ага, пощастило. Дві корови, табун гусей, гектар городу, ще й чоловік на шиї, мов хомут, висить. Суцільна романтика, тьфу, – сусідка Валентина явно не розділяла захоплення нової подруги.

– О, що там тобі жалітися. У тебе хоч опалення є, а мені ще й грубу взимку топити. Підлога від сирості геть провалилася, а моєму хоч би шо, тільки в чарку заглядає, – ділилася наболілим сусідка Галина. – Це ти ще, Тамарко, в небесах літаєш. Ось поживеш у селі з нашого, швидко на землю спустишся. За клунки і тікатимеш у свою столицю.

Але Тамара їх навіть не чула. У неї почалося нове життя. Ні, вона не втікала від проблем і спогадів, як здавалось її столичним подругам. Ну і що з того, що чоловік пішов до коханки. Головне, що він як справжній джентльмен залишив їй усе майно. Нажитого їй сповна вистачить на безбідну старість. І хворобу вона подолала. Сам же лікар сказав, що їй треба більше бувати на свіжому повітрі…

Наступного ранку стурбована Тамара прибігла до Валентини.

– Уявляєш, пізно ввечері хтось сильно гупав по моєму паркану. Виглянула з дверей і почула: «Це Іван… допоможіть мені встати… доведіть додому». Налякалася, ніч не спала, ледве ранку діждалася… – торохкотіла Тамара.

– Та то Ванько, місцевий п’яничка, недалеко від тебе живе, – реготала сусідка. – Він мухи не обідить. Ото жінка його як покинула, спився зовсім. Він до тебе частенько приходитиме… гроші позичати. То не вздумай давати, бо не відчепишся. А грошей все одно не віддасть. Як прийде, гони в шию.

 Наступного вечора історія повторилася. Але це був уже Володька, який заблукав і не міг знайти дорогу додому. Тепер Тамара щовечора дослухалася, чи не прийшов до неї ще хтось. Гарний сон на свіжому повітрі мов рукою зняло.

Уже через місяць, Тамара жалілися новим подругам:

– Ні одного порядного мужчини, самі п’яниці довкола…

– Як це немає? А я вам що, баришня, не мужчина? Я ж справжній полковник, – до гурту жіночок приєднався Анатолій Іванович. – Я вже давно на вас оком кинув. Дивіться, прийду женихатися, – підморгнув Тамарі.

– Оце, Тамарко, підщастило тобі, – шепотіли на вухо жінці подруги. – Полковник, вдівець. Закінчив службу, до нас переїхав, найкращу хату в селі купив. Грошви, кажуть, повно. Не зволікай.

Тамара аж розцвіла. «А що? Може, й правду кажуть. Нічого, що старий. Зате одразу видно, що інтелігентний», – роздумувала.

Та й привід зустрітися швидко знайшовся. На завтра у клубі намічалося гуляння до Дня Перемоги. А як зазначили подруги, полковник концертів не пропускає.

Тамара зранку з’їздила до міста: зачіску зробила, манікюр, ще й педикюр про всяк випадок. Одягла вечірню сукню від Кардена. Як вийшла зі свого двору, в подруг аж щелепи повідвисали. Такої картини у їхньому селі ще ніхто не бачив…

На лавці поряд із клубом місцеві гультіпаки розпивали чергову пляшку.  «Сподобалась мені, сподобалась мені тая дівчинонька…» – загорлопанив  котрийсь із них, запримітивши Тамару з подругами.

– Он подивіться, один уже набрався, мов свиня. А ще у формі, бач, – презирливо зиркнула в бік чоловіка, що спав біля лавки, Тамара.

– Ой Боженько! Та це ж Анатолій Іванович! – сплеснула руками сусідка Галина.

«Ах какой бил мужчіна, ну настоящій полковнік…» – затягли пісню його товариші по чарці.

Роза Бакієва