Минулої суботи мисливці-любителі переяславці Іван Якименко та Віктор Гурняк запросили взяти участь у полюванні на зайців. Відмовлятися не було сенсу, бо то була остання субота січня – день, коли закривалося полювання на вухатих. Тож даю згоду. Домовляємося, що за мною мисливці заїдуть близько сьомої години ранку. Одягаюсь і на початку восьмої виходжу із дому. Під ногами рипить сніг, морозець не дає застоятися. Починаю рухатись, десять кроків в один бік, потім стільки ж в інший. Холодно! Хвилин за 20 озивається мобільний телефон.

– Чекаєш? Ну йди до хати, бо у нас авто не хоче заводитись. Мороз, а в баку літня солярка. Якщо заведемо, зателефонуємо, якщо протягом години дзвінка не буде, то значить, нікуди не їдемо.

Дружина здивовано зустрічає мене на порозі:

– Щось забув?

– Мабуть, якийсь із зайців дуже молився своєму богу, – відказую їй, – бо авто не заводиться.

Приблизно хвилин за 20 новий дзвінок і мені повідомлено, що таки їдемо. при виході з хати, за порадою дружини, подивився на себе в дзеркало, бо за повір’ями, аби й другого разу була вдача, так потрібно робити.

Через якихось десять хвилин наше авто зупинилось на полі за Борисівкою. Мисливці дістають свої рушниці, а я фотоапарат і вирушаємо до найближчої лісосмуги. До неї потрібно пробрести по глибокому снігу із півкілометра. От ми на місці. Розділились на дві групи. Одні йдуть по одну сторону лісосмуги, інші – по другу. Собачка Альма, породи дратхаар яку взяли із собою мисливці, невтомно курсувала між групами. Пройшовши із кілометр, починаю себе клясти, що погодився йти на це полювання: тільки розпочали, я уже стомився, а кінця лісосмуги іще і не видно. Аби якось відволіктись від набридливої думки повернутися до автомобіля, починаю розмову із мисливцями. Прошу аби ті розповіли мені якісь свої мисливські пригоди.

– Найкраще полювати на зайця із червоною цеглою, – розпочав розповідь один із них. – Береш цеглу і розкидаєш по полю, а сам сідаєш у засідку. Заєць бачить червоне, скакає до цегли, і думаючи, що то морква, із усього маху хапає її зубами. Зуби ламаються, у зайця від болю шок. Мисливцю тільки і залишається, що підійти і підібрати шокованого зайця.

Сміємося.

– Так, а ось оцей слід зовсім свіжий, вухастий поскакав нещодавно в бік сусідньої лісосмуги, – заявляє один із полювальників. Проходимо іще кількасот метрів і бачимо нову низку слідів. Цього разу їх значно більше: одні ведуть до нашої лісосмуги, інші – у зворотному напрямку. А в одному місці протоптана справжня заяча стежина. Проходжу по ній і знаходжу розритий сніг, з-під якого виглядає озимина. Сюди заєць, мабуть не раз приходив ласувати зеленню. Нарешті лісосмуга пройдена. Проте вуханів ми не бачили.

– Йдемо тепер он туди, – мисливець вказує рукою на ледь виднісінький вдалині серед поля острівець із дерев. Почепивши рушниці на плечі, чоловіки завзято взялися торувати снігом шлях. За ними поплентався і я. Радувало лише те, що ми наближались до села Дем’янці, там живе чимало знайомих. Для себе вирішив, якщо у мене уже не буде сили чимчикувати й далі за мисливцями, зателефоную до них, аби відвезли мене додому. Пройшовши із кілометр, відчув у собі новий прилив сил. Як кажуть спортсмени, «відкрилось друге дихання». Ну слава Богу! Дотерпів! Наздоганяю своїх, як раптом чую кілька пострілів, що пролунали від сусідньої лісосмуги. Мабуть, комусь вдалось таки підняти косоокого. Може, пощастить і нам. Обійшовши намічений острівець із дерев, повний сил і енергії, я був готовий іти ще й далі. Вирішуємо зазирнути на сусіднє поле, де колись росла кукурудза. Проте, й там сліди були, а самих зайців також не побачили. Пройшовши іще трохи, знайшли місцину де було стільки слідів, що, здавалось, вухані тут влашовтували якісь перегони.

– А чому полювання на зайця закінчується в січні? – допитуюсь у мисливців.

– У них починається шлюбний період, і пізніше зайчихи стають окітними, тож стріляти по них не можна.

– Чи можна визначити на відстані зайця від зайчихи? – цікавлюсь.

– Легко, – сміється один із мисливців, – якщо побіг, то заєць, а якщо побігла, то, значить, зайчиха! Тобі потрібно було їхати з нами на відкриття полювання на зайців, а не на закриття. Річ у тім, що під кінець сезону полювання зайці, які не потрапили на мушку, стають дуже грамотними і їх не так легко вистежити.

Проходивши іще з годинку полями, добряче стомившись, рушаємо до автомобіля. Цього разу нам не пощастило, бо повертаємось без здобичі. Але того дня зайця я таки побачив. Приїхавши увечері забирати дружину із роботи, звернув увагу на слід, який був у дворі музею академіка Заболотного. Слід був дуже схожий на той, який мені показували мисливці. Він вів до невеличких туй, які були посаджені під огорожею музею. Я пішов по сліду, проте не дійшов кілька кроків до паркану, бо з-під туї вистрибнув заєць і кинувся навтьоки до саду першої школи.

– Не туди ви їздили! – сміялась із мене дружина, – до нас іноді навідується і білка. Полюбляє сидіти он на тому горісі. Звірина не дурна, у скруту тулиться до людей!

– Ну що ж не вполювали сьогодні косоокого, то й добре. Наступного сезону їх побільшає, – відказую дружині.

Володимир Набок

Фото автора